ПІДРУЧНИК ДИТЯЧА ГІНЕКОЛОГІЯ - 2013

Розділ 1. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ, ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНІ ТА БІОЕТИЧНІ ОСНОВИ РОБОТИ ДИТЯЧОГО ГІНЕКОЛОГА

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ТА ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНІ ДОКУМЕНТИ ЩОДО ПРАВ ХВОРОЇ ДИТИНИ

Успішний розвиток дитячої гінекології є одним із численних прикладів прагнення нашої держави до виконання високих соціо-етичних зобов’язань у сфері охорони здоров’я матері і дитини та до міжнародної інтеграції. Він є важливою складовою заходів щодо виконання Закону України «Про загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на період до 2016 року»».

Конвенція про права дитини (ООН, 1989) у Статті 24 закріплює «право дитини на використання найбільш досконалих послуг систем охорони здоров’я, лікування і відновлення здоров’я». Для практичної реалізації такого права Конвенцією передбачено прийняття необхідних заходів для зниження рівня малюкової та дитячої смертності; забезпечення надання необхідної медичної допомоги й охорони здоров’я всіх дітей, з першочерговою увагою розвитку первинної медико-санітарної допомоги; боротьби з хворобами та недоїданням; надання матерям необхідних послуг з охорони здоров’я у допологовому та післяпологовому періодах; забезпечення усвідомлення всіма прошарками суспільства, загалом батьками і дітьми, необхідності збереження здоров’я та годування дітей, переважно грудного вигодовування, санітарного середовища дитини і запобігання нещасним випадкам; розвиток просвітницької роботи та послуг у галузі профілактичної медичної допомоги та планування сім’ї.

Конвенція ООН «Про права дитини» є важливим міжнародним документом, який захищає її права з позицій фундаментальних прав людини, що проголошені у «Загальній декларації прав людини» (ООН, 1948). Фундаментальні права особистості — право на життя та особисту недоторканність, свободу, справедливість, освіту, охорону здоров’я тощо — не втрачаються, коли дитина захворіла, і не залежать від тяжкості та прогнозу захворювання. Гідність людського життя не зазнає жодних змін у зв’язку з погіршенням стану здоров’я та не пов’язана з якістю життя. Більше того, хвора людина або хвора дитина повинна бути оточена додатковою турботою та увагою поза загальною межею прав людини. Захист прав хворої дитини має сприяти подоланню труднощів, фізичних і психічних страждань, а також забезпеченню якісного життя за умов залежності (медико-технічної, медико-соціальної, медико-економічної), що спричинені хворобою.

На Міжнародній конференції ВООЗ і дитячого фонду ООН в Алма-Аті (1978) проголошені принципи та гарантії первинної медико-санітарної допомоги для всіх народів світу. У цій Декларації, зокрема, проголошується, що здоров’я — це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів, це фундаментальне право людей, а досягнення найвищого з можливих ступенів доброго здоров’я є соціальною межею надзвичайної ваги, що цікавить весь світ і передбачає участь численних соціально-економічних секторів, в тому числі і медико-санітарні.

Іншими документами, які зосереджуються на окремих правах хворої людини і дитини, є: «Рекомендація про права хворого та вмираючого» Ради Європи (1976), «Хартія госпіталізованого хворого» Ради Європи (1979), «Декларація про права хворого» Всесвітньої медичної асамблеї (1981), «Європейська хартія прав пацієнта» Європейського парламенту (1982), «Декларація про зміцнення прав пацієнтів у Європі» ВООЗ (1994). Вищезазначені документи охороняють гідність і недоторканність і гарантують повагу до хворої дитини від того моменту, коли вона вступає у відносини з медичним закладом. Зазначені документи спрямовані на забезпечення гуманного ставлення до всіх пацієнтів, особливо таких найуразливіших, як діти.

«Конвенція про права дитини» (ООН, 1989) набула чинності в Україні 27 вересня 1991 р. Її основними положеннями є такі:

— держави-сторони визнають, що кожна дитина має невід’ємне право на життя;

— держави-сторони забезпечують у максимально можливому ступені виживання та здоровий розвиток дитини (Стаття 6);

— дитина повинна бути зареєстрована відразу після народження і з моменту народження має право на ім’я і громадянство, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування;

— держави-сторони забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством і виконання їх зобов’язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства (Стаття 7);

— держави-сторони зобов’язані поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання;

— якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів індивідуальності, держави-сторони забезпечують їй необхідну допомогу та захист для найшвидшого відновлення її індивідуальності (Стаття 8);

— держави-сторони забезпечують право дитини не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню;

— держави-сторони поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті стосунки та прямі контакти з обома батьками, за винятком тих випадків, коли це суперечить інтересам дитини (Стаття 9);

— держави-сторони вживають заходів щодо боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону (Стаття 11);

— дитина має право вільно висловлювати свої думки, це право включає свободу шукати, отримувати та передавати будь- яку інформацію та ідеї незалежно від кордонів в усній, письмовій або друкованій формі, у формі творів мистецтва або за допомогою інших засобів на вибір дитини (Стаття 13);

— держави-сторони поважають право дитини на свободу думки, совісті та релігії;

— держави-сторони поважають права й обов’язки батьків, у відповідних випадках — законних опікунів, керувати дитиною в здійсненні її права і методом, що відповідає здібностям дитини, які розвиваються;

— свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі та здоров’я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб (Стаття 14).

Право людини (дитини) на охорону здоров’я може бути реалізоване тільки тоді, коли воно регламентоване законодавством. Після набуття незалежності Україна проголосила пріоритетність інтересів і прав людини на охорону здоров’я, безпечне довкілля, соціальний захист, що задекларований основним законом України — Конституцією.

Конституція — основний закон України — містить важливі положення. Дитина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Рівність прав дівчини забезпечується спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров’я жінок; встановленням пенсійних пільг, створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною та моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання відпусток, які оплачуються, та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Використання праці юних жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється.

Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх юних громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно, мережа діючих закладів не може бути скорочена.

Діти рівні у своїх правах, незалежно від походження, а також від того, народжені вони в шлюбі чи поза ним. Насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Материнство в Україні охороняється і заохочується державою. Охорона здоров’я матері та дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв і будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги із соціального страхування та встановленням перерви у роботі для годування дитини; виплатою у встановленому порядку допомоги у зв’язку з народженням дитини й допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною застосовувати працю молодих жінок на тяжких і шкідливих для здоров’я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легшу роботу зі збереженням середнього заробітку; оздоровленням і поліпшенням умов праці та побуту; усуненням негативних екологічних чинників; державною і громадською допомогою сім’ї та іншими заходами у порядку, встановленому законодавством України.

Проблеми охорони здоров’я дітей і підлітків є предметом постійної уваги й турботи Верховної Ради, Президента й уряду України, місцевих органів державної влади і самоврядування. Покращання охорони здоров’я дітей — один із пріоритетних напрямів соціальної політики.

На формування нормативно-правової бази охорони здоров’я України впливає багато чинників, таких як особливості вихідного правового поля, розвиток державності суверенної України, соціально-економічні особливості, нагальні потреби системи охорони здоров’я, наявність надзвичайних ситуацій, розширення міжнародної співпраці. Ці чинники визначають напрями й інтенсивність правотворчої роботи законодавчих і виконавчих органів влади.

З метою розвитку розділу Основ «Охорона здоров’я матері і дитини» прийнято низку постанов Кабінету Міністрів України, в яких висвітлені питання соціального захисту сімей, що мають дітей-інвалідів, соціальних гарантій для малозабезпечених сімей з хворими дітьми, поліпшення соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки батьків.

Постановами Кабінету Міністрів України затверджені національні програми щодо поліпшення становища жінок, їх родин, сім’ї, охорони материнства і дитинства та планування сім’ї.

Накази Міністерства охорони здоров’я України, прийняті з метою розвитку вищеназваних нормативно-правових актів, стосуються питань організації діяльності різних видів медичних служб, регламентації медичної допомоги різним категоріям дітей, соціальної допомоги дітям і матерям тощо.

Заклади охорони здоров’я повинні забезпечувати кожній юній пацієнтці кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу під час пологів і лікувально- профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.

У Законі України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21.11.1992 р. встановлені категорії жінок, які мають право на допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами.

Види заробітку, що підлягає облікові при обчисленні розміру допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами, визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» відповідно до Конституції України гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Інвалідам з дитинства, які мають право на державну допомогу і пенсію, призначається соціальна допомога за їх вибором. Також у Законі вказані: період, на який призначається державна соціальна допомога; термін виплати державної соціальної допомоги при зміні групи інвалідності; умови поновлення виплати державної соціальної допомоги; порядок звернення за призначенням державної соціальної допомоги й інформація про допомогу; порядок і строки призначення допомоги.

Закон України «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист і всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері. У Законі визначені такі терміни: «Дитина — особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом вона не набуває прав повнолітньої раніше. Дитинство — період розвитку людини до досягнення повноліття». Також надано означення інших термінів. Законодавство про охорону дитинства ґрунтується на гарантіях Конституції України, на положеннях Конвенції ООН про права дитини, міжнародних договорах, а також інших нормативно-правових актах, що регулюють суспільні відносини у цій сфері. Завданням законодавства про охорону дитинства є розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального, культурного розвитку молодого покоління, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав та інтересів дитини в Україні. Законом визначені основні принципи охорони дитинства, система заходів щодо охорони дитинства, організація охорони дитинства, зазначені права та свободи дитини — право на життя та охорону здоров’я, на ім’я та громадянство, на достатній життєвий рівень, право дитини на вільне висловлення думки й отримання інформації, право на захист від усіх форм насильства. У статтях Закону визначені права, обов’язки та відповідальність батьків за виховання та розвиток дитини, право дитини на освіту та ін.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»» гарантує те, що право на допомогу на дітей одиноким матерям мають одинокі матері, одинокі усиновителі (які не перебувають у шлюбі), якщо у свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька дитини або запис про батька проведено в установленому порядку за вказівкою матері. Право на допомогу на дітей одиноким матерям мають вдови та вдівці з дітьми, які не отримують на них пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію. Допомога здійснюється у розмірі 10 % прожиткового мінімуму на дитину до 16 років (на учня — до 18 років). Допомога призначається на кожну дитину.

Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» визначає правові й організаційні основи запобігання насильству в сім’ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів для запобігання насильству в сім’ї. Насильство в сім’ї — це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права та свободи члена сім’ї як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, шкоди його фізичному чи психічному здоров’ю. Законом визначаються підстави для вжиття заходів щодо запобігання насильству в сім’ї, спеціальних заходів щодо запобігання насильству, відповідальність за вчинення насильства в сім’ї.

Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України » на період до 2005 року». Національна програма «Діти України» — це комплексний документ, в якому відповідно до положень Конвенції ООН про права дитини, ратифікованої Україною, визначено основні напрями державної політики стосовно дітей та заходи щодо її реалізації центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, установами, організаціями, суспільними інститутами.

Захист людини в дитячі роки, коли відбувається духовне, моральне, фізичне становлення особистості, засвоєння національних і загальнолюдських культурних цінностей і коли тимчасові нестатки й помилки дорослих здатні заподіяти шкоду і деформувати її розвиток, має бути одним з головних завдань при формуванні стратегії розвитку нашої держави.

Метою та основними завданнями програми «Діти України» є:

— створення умов для фізичного, інтелектуального і духовного розвитку дітей, забезпечення їх соціального захисту та належного виховання, яке ґрунтується на здобутках українського національного та світового культурно-історичного розвитку;

— подальше вдосконалення законодавства щодо соціального захисту дітей;

— удосконалення механізмів соціальної підтримки дітей, які перебувають у скрутних і надзвичайних умовах;

— розвиток мережі та підвищення ефективності діяльності спеціалізованих закладів і служб соціального захисту дітей;

— поліпшення здоров’я матерів і дітей, запобігання інвалідності, створення умов для інтеграції в суспільство дітей з вадами розвитку;

— удосконалення таких форм сімейного виховання дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, як дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї;

— своєчасне виявлення функціонально неспроможних сімей та забезпечення здорового розвитку дітей, які в них виховуються;

— урегулювання дитячої праці та створення ефективних механізмів контролю за дотриманням норм законодавства про працю дітей.

Постанова Кабінету Міністрів України № 66 від 8.02.1994 р. «Про додаткові соціальні гарантії для малозабезпечених сімей з хворими дітьми та з дітьми першого і другого року життя»запроваджує компенсаційні виплати сім’ям з хворими дітьми в разі направлення їх на консультацію чи лікування до державних спеціалізованих медичних закладів України для покриття витрат на проїзд хворої дитини та одного з батьків; безкоштовний відпуск молочних, сухих, консервованих та інших спеціальних продуктів дитячого харчування для дітей першого й другого року життя із малозабезпечених сімей.

Постанова Кабінету Міністрів України № 226 від 8.04.1994 р. «Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків» визначає, що держава забезпечує захист дитячих будинків від перепрофілювання, продажу, приватизації. Встановлено, що до роботи в будинках дитини, дитячих будинках і школах-інтернатах для дітей-сиріт повинні залучатися люди, яким притаманні сердечність, доброта, висока відповідальність за доручену справу. Необхідно щороку організовувати оздоровлення вищеозначених дітей у дитячих санаторіях, оздоровчих і спортивних таборах. Міністерству охорони здоров’я потрібно забезпечувати медичне обслуговування дітей-сиріт, двічі на рік проводити медичні огляди цих дітей, у разі потреби брати їх на диспансерний облік, здійснювати постійний медичний нагляд за ними і своєчасне лікування; забезпечити пріоритетне постачання навчально-виховним закладам необхідних медикаментів, медичної апаратури й обладнання, засобів корекції фізичного розвитку. Встановлено, що діти-сироти і діти, які залишилися без піклування батьків, крім тих, які перебувають під опікою, знаходяться на повному державному утриманні.

Наказ МОЗ України № 77 від 14.04.1993 р. «Про стан та заходи подальшого розвитку медико-генетичної допомоги в Україні» визначає, що у структурі захворюваності населення України з тимчасовою і стійкою втратою працездатності значну питому вагу має генетично зумовлена патологія, що разом із шкідливим впливом чинників зовнішнього середовища викликає несприятливі зміни близько 60 % популяції. Одруження осіб із спадковою патологією та вродженими вадами розвитку негативно позначаються на їх нащадках та, в цілому, на здоров’ї населення і трудових ресурсах. Одна з провідних причин високої дитячої смертності — спадкові та вроджені захворювання. Перинатальна смертність в Україні в 25 % випадків зумовлена спадковою патологією. На виникнення вказаної патології, як і раніше, суттєво впливає забруднення навколишнього середовища. Медична наука і практична охорона здоров’я сьогодні, в міру своїх можливостей, приділяють увагу профілактиці спадкової патології та вроджених вад розвитку. Метою наказу є подальший розвиток медичної генетики в Україні. Наказ містить положення про медико-генетичну службу України; рекомендації щодо мережі міжрайонних медико-генетичних кабінетів; штатні нормативи медичного персоналу генетичних центрів; перелік вроджених вад розвитку новонароджених, що підлягають обов’язковій реєстрації; перелік хромосомної та спадкової патології, що реєструється поза періодом новонародженості; перелік науково-дослідних установ та медичних інститутів, які надають консультативну і лікувально-діагностичну допомогу хворим дітям зі спадковою та вродженою патологією.

У Наказі МОЗ України № 276 від 31.10.2000 р. «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні» надано календар профілактичних щеплень, показання та протипоказання щодо їх проведення. До календаря включено три розділи: щеплення за віком, щеплення, які проводяться на ендемічних та ензоотичних територіях і за епідемічними показаннями, рекомендовані щеплення. Календар щеплень за віком містить дві альтернативні схеми для вакцинації проти гепатиту В. Надані схеми вакцинації ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД дітей. У Наказі визначено положення про організацію та проведення профілактичних щеплень, надано перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, встановлена форма подачі інформації про випадок побічної дії (ускладнення) після застосування імунобіологічних препаратів.

Наказ МОЗ України № 482 від 04.12.2001 р. «Про затвердження порядку видачі висновку про дитину-інваліда віком до 16 років» та Наказ № 471 і 516 від 08.11.2001 р. «Про затвердження Переліку медичних показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 16 років» містять медичні показання, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 16 років терміном на 2, 5 та 16 років згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб МКХ-10, також визначено порядок видачі медичного висновку про дитину-інваліда.

Наказ МОЗ України, МОН України, Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту України, Державного департаменту з питань виконання покарань № 740/1030/4154/312/614 від 23.11.2007 р. «Про заходи щодо організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичну допомогу і соціальний супровід ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей» містить інструкції про порядок профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини в медичних закладах і закладах Державної кримінально- виконавчої служби України, про порядок надання медико- соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям, а також типове положення про міждисциплінарну команду із забезпечення медико-соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям та їх сім’ям.

Наказ МОЗ України № 540 від 04.08.2006 р. «Про затвердження принципів грудного вигодовування, критеріїв та порядку оцінки закладу охорони здоров’я на відповідність статусу «Лікарня, доброзичлива до дитини»» містить принципи підтримки грудного вигодовування, що відповідають Глобальній стратегії ВООЗ/ЮНІСЕФ щодо вигодовування немовлят і дітей раннього віку, критерії та порядок оцінки закладу охорони здоров’я на відповідність статусу «Лікарня, доброзичлива до дитини».

Наказ МОЗ України № 716 від 14.11.2007 р. «Про затвердження клінічного протоколу з акушерської допомоги «Попередження передачі ВІЛ від матері до дитини»» містить рекомендації щодо тестування на ВІЛ вагітної жінки, антиретровірусної профілактики та ведення пологів у ВІЛ-інфікованої жінки, заходів профілактики передачі ВІЛ у її дитини.

Покращанню здоров’я, створенню умов для народження та виховання дітей, соціальному захисту, боротьбі з ВІЛ/СНІДом, підвищенню якості освіти сприяють такі загальнодержавні та галузеві програми:

— Національна програма «Діти України»;

— Програма «Шкільний автобус»;

— Державна програма «Репродуктивне здоров’я нації на період до 2015 р.»;

— Державна програма подолання дитячої безпритульності та безнаглядності на 2006-2010 рр.;

— Міжгалузева комплексна програма «Здоров’я нації на 2002-2011 рр.»;

— Стратегія демографічного розвитку на період до 2015 р.;

— Національна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 рр.;

— Програма реалізації державної політики в сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003-2010 рр.

Інтегративним практично орієнтованим документом став Наказ МОЗ України та НАМН України № 500/71 від 11.08.2011 р. «Про затвердження заходів МОЗ України та НАМН України щодо виконання Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на період до 2016»». Він спрямований на підвищення якості та збільшення обсягу медичних послуг, що надаються дітям, запобігання дитячій інвалідності, створення середовища, безпечного для розвитку дитини, збереження її здоров’я та життя.