Основи мікробіології, вірусології та імунології - 2001
Частина І. Загальна мікробіологія
УЧЕННЯ ПРО ІНФЕКЦІЮ
Протягом тисячоліть інфекційні хвороби були справжнім лихом для людства. Кількість померлих унаслідок епідемій не піддається ніякому обліку. Так, з 52 млн мешканців Землі, які померли в 1995 р., 17 млн померло від інфекційних хвороб. Найбільше людей померло від інфекцій дихальних шляхів — 4,4 млн, гострих кишкових захворювань — 3,1 млн, туберкульозу — 3,1 млн, малярії — 2,1 млн, гепатиту В — 1,1 млн, кору — 1 млн, СНІДу — понад 1 млн. Щодня від інфекцій помирає 50 000 людей.
Упродовж останніх 20 років було описано понад 30 раніше невідомих інфекційних хвороб, профілактика та лікування яких ще не розроблені. За визначенням ВООЗ, інфекційні хвороби являють собою "глобальну загрозу людству". Учення про інфекцію покладено в основу науково обгрунтованої профілактики, діагностики та терапії інфекційних хвороб.
Навчальна мета
Знати:
- роль мікроорганізмів і макроорганізму в інфекційному процесі;
- динаміку та форми інфекційного процесу;
- резервуари та джерела інфекції;
- механізми та шляхи передачі інфекційних хвороб.
Бути проінформованим про внутрішньолікарняні інфекції.
План
1. Визначення понять "інфекція", "інфекційний процес", "інфекційне захворювання".
2. Характеристика збудників інфекційних хвороб.
3. Резервуари та джерела інфекцій. Вхідні ворота та шляхи поширення збудників в організмі. Механізми та шляхи передачі інфекцій. Характер поширення інфекційних хвороб.
4. Умови виникнення інфекційних захворювань.
5. Роль макроорганізму та навколишнього середовища у виникненні інфекційного захворювання.
6. Динаміка та форми інфекційного процесу.
7. Поняття про внутрішньолікарняну інфекцію.
8. Принципи лікування та профілактики інфекційних захворювань.
Інфекція — це процес взаємодії мікро- та макроорганізму в певних умовах навколишнього середовища.
Інфекційний процес — це сукупність фізіологічних (захисних) і патологічних реакцій, які відбуваються в макроорганізмі при проникненні в нього мікроорганізму.
Інфекційна хвороба — це крайній ступінь розвитку інфекційного процесу. Вона проявляється характерними клінічними ознаками (симптомами), а також біохімічними, імунологічними, гістологічними та іншими змінами.
Інфекційні хвороби характеризуються:
1) наявністю інфекційного агента (живого збудника);
2) контагіозністю (вони заразні), схильністю до масового поширення;
3) циклічністю перебігу;
4) наявністю імунної відповіді.
До інфекційних хвороб відносять також інтоксикації, спричинені продуктами життєдіяльності мікроорганізмів, які накопичились у харчових продуктах (ботулізм).
У наш час уявлення про інфекційний агент значно розширилося.
Встановлено, що поряд з інфекціями, які спричинюються живими клітинними збудниками, існують інфекції, зумовлені неклітинними агентами (вірусами та пріонами).
У багатьох збудників здатність спричинювати захворювання контролюється генами, розміщеними у хромосомі мікроорганізму, та генами, перенесеними плазмідами.
Відкрито явище вірогенії (інтеграції) генома вірусу в геном клітини хазяїна.
Доведено здатність інфекційного агента передаватися вертикальним шляхом (від батьків до нащадків).
Характеристика збудників захворювань. Людина контактує з величезним світом мікроорганізмів, але спричинити інфекційне захворювання здатна невелика частина цього світу — приблизно
Здатність мікроорганізмів спричинювати захворювання називають патогенністю (від грецьк. pathos — страждання, genes — породжувати). За цією здатністю мікроби поділяють на патогенні, умовно-патогенні та непатогенні. Чіткої межі між ними немає. Умовно-патогенні та непатогенні мікроорганізми, які зустрічаються в зовнішньому середовищі і входять до складу нормальної мікрофлори організму людини, можуть стати патогенними. Це можливо: 1) за наявності імунодефіцит- ного стану (опортуністичні інфекції); 2) у разі проникнення в органи, де вони в нормі не зустрічаються (Е. соїі, потрапивши в очеревину при травмі або під час операції, спричинює перитоніт).
Вважають, що необмежена колонізація (заселення) організму будь-яким видом бактерій, здатних вижити в організмі, може призвести до захворювання.
Патогенність є специфічною ознакою. Кожний вид мікроорганізмів спричинює певне захворювання: холерний вібріон — холеру, шигели — дизентерію. Але специфічність мікроорганізмів відносна. Деякі з них (стафілококи, стрептококи) можуть спричинювати різні захворювання і, навпаки, одне і те ж захворювання спричинюють різні збудники. Так, пневмонію можуть спричинювати стафілококи, стрептококи, клебсієли та ін.
Органотропність — здатність вибірково уражувати певні тканини (гонокок уражує епітелій статевих органів, шигели — ентероцити). Це пояснюють: 1) наявністю рецепторів на мембранах клітин макроорганізму (клітини-мішені), до яких прикріплюються мікроорганізми, колонізуючи (заселяючи) їх; 2) метаболізмом патогена в певних тканинах, де є найкращі умови для його життєдіяльності; 3) відсутністю протимікробних речовин у цих тканинах.
Патогенність не є постійною величиною, вона буває різною навіть у представників одного і того ж виду. Мірою патогенності мікроорганізмів є вірулентність. Одиницями вірулентності є DLM (dosis letalis minima), DCL (dosis certa letalis) і DL50. DLM — це найменша доза, що спричинює загибель 90—95 % чутливих тварин. DCL — безумовно смертельна доза, що спричинює загибель будь-якої тварини. DL50 — це доза, що вбиває 50 % заражених тварин. Вірулентність може змінюватися під впливом природних факторів. Її можна змінити штучно. Вірулентність посилюють послідовними пасажами на чутливих тваринах і генетичними методами. Вона ослаблюється під дією захисних сил організму, високої температури, імунних сироваток, антибактеріальних препаратів, а також при вирощуванні на живильних середовищах з несприятливими умовами для росту мікробів та ін. Штучне зниження вірулентності (атенуація) широко використовують при виготовленні вакцин. Вакцина БЦЖ була отримана А. Кальметтом і К. Герен при вирощуванні М. tuberculosis протягом 13 років на живильному середовищі. Вакцину проти сибірки отримали шляхом вирощування збудника за температури 42 °С (це сприяло втраті плазміди, що контролює патогенність).
Вірулентність визначає 3 основні властивості патогена: інфекційність, інвазивність і токсигенність.
Інфекційність — здатність заражати. Вона зумовлена факторами адгезії та колонізації. Адгезія та колонізація є пусковими механізмами розвитку хвороби. Мікроби та токсини реалізують патогенні та токсичні властивості тільки тоді, коли зв'язуються з рецепторами клітини-мішені.
Інвазивність — здатність проникати в тканини.
Токсигенність — здатність утворювати токсичні речовини, які мають хвороботворну дію.
Інфекційність, інвазивність і токсигенність не пов'язані між собою і по-різному проявляються в різних патогенів. У збудника дифтерії, правця та ботулізму більш виражені токсигенні властивості, а в збудника чуми — інвазивні.
Фактори патогенності — це компоненти структури і продукти метаболізму, які обумовлюють властивості патогену. Патогенні мікроби мають цілий арсенал факторів патогенності. До них відносять хемотаксис, джгутики, адгезини, капсулу, ферменти, токсини, антигени та ін.
Завдяки хемотаксису бактерії орієнтуються та розпізнають клітини-мішені. Джгутики прискорюють наближення мікробної клітини до них. Адгезини розпізнають рецептори на мембранах клітин, прикріплюються до клітин. Роль адгезинів виконують фімбрії, білки поверхневої мембрани та ЛПС.
Дія ферментів різна. Одні з них сприяють адгезії, руйнуючи компоненти слизу і звільняючи рецептори клітин (нейрамінідаза, лецитиназа, протеази). Інші забезпечують інвазивність (гіалуронідаза сприяє проникненню мікроорганізмів у тканини). Деякі ферменти (плазмокоагулаза) запобігають фагоцитозу, утворюючи навколо мікроба фібринову плівку. Таку роль виконує й капсула, завдяки їй мікроорганізми погано розпізнаються фагоцитами як чуже. Безкапсульні мікроорганізми непатогенні.
Мікроби мають різні білки, які гальмують фагоцитоз (наприклад, білок А є у стафілокока, білок М — у стрептокока).
Токсини. Токсичність мікробів обумовлена наявністю ендотоксину та здатністю виробляти екзотоксин.
Ендотоксин являє собою ЛПС, зв'язаний з білками (ліпополісахаридопротеїновий комплекс). Він входить до складу клітинної стінки тільки грамнегативних бактерій, звільняється після руйнування клітини. ЛПС зумовлює загальну інтоксикацію організму, виявляє запальну, пірогенну й алергізувальну дію. Слід пам'ятати, що значна кількість токсину може призвести до розвитку ендотоксинового шоку та смерті хворого. Це буває при масовій загибелі мікроорганізмів. Тому при захворюваннях, збудниками яких є грамнегативні мікроорганізми, не слід використовувати бактерицидні антибіотики. Як слабкий антиген ендотоксин індукує утворення антибактеріальних антитіл та інтерферонів, активує систему комплементу.
Екзотоксини синтезують переважно грампозитивні бактерії. Вони складаються з білкових фрагментів А і В. Фрагмент А обумовлює токсичність, В — розпізнає рецептори та зв'язується з ними, а також сприяє проникненню фрагмента А в клітину. Виділяються через оболонку клітини, високотоксичні, органотропні (вибірково уражують органи та тканини). Сильні антигени. Індукують утворення антитіл (антитоксинів), які їх нейтралізують. Під дією формаліну і за температури 38—40 °С перетворюються на анатоксин, який використовують як вакцину. Екзотоксини виявляють різну дію. Найчастіше вони блокують дію ферментів, медіаторів і гормонів, оскільки структурно з ними схожі (тому антитоксичну терапію слід проводити якомога раніше, до зв'язування токсину з клітиною-мішенню). Так, ботулінічні та правцеві токсини блокують передачу нервового імпульсу. Екзотоксини збудника холери та дизентерії активують аденілатциклазну систему ентероцитів, що призводить до виділення води та іонів Na+ і К+ з тканин, а також води, зумовлюючи розвиток діареї. Деякі мікроорганізми утворюють кілька екзотоксинів. Мембранопошкоджувальні токсини стафілокока пошкоджують мембрани клітин (руйнують еритроцити, лейкоцити та тромбоцити), а ентеротоксин виявляє властивості суперантигену, стимулює утворення надлишку Т-лімфоцитів та інтерлейкіну-2.
Деякі мікроорганізми (холерні вібріони, шигели) синтезують екзотоксини, а при їх руйнуванні виділяються ендотоксини.
Резервуари та джерела інфекцій. Різні живі та неживі об'єкти, які містять, зберігають і накопичують патогени, є резервуарами інфекцій. Резервуарами інфекцій можуть бути люди, тварини, об'єкти навколишнього середовища.
Джерелом інфекції може бути:
людина — хворий, бактеріоносій чи реконвалесцент (антропонозні інфекції — дизентерія, гонорея, коклюш);
тварина (зоонозні інфекції — сибірка, туляремія, бруцельоз);
навколишнє середовище (сапронозні інфекції — ієрсиніоз і легіонельоз).
Вхідні ворота та шляхи поширення мікробів в організмі. Виділяють екзогенні й ендогенні інфекції.
При ендогенних інфекціях (автоінфекціях) збудник є представником нормальної або транзиторної мікрофлори (кандидоз), а при екзогенних він проникає із зовнішнього середовища (дизентерія, черевний тиф, коклюш та ін.). Зараження відбувається через ушкоджену шкіру, кон'юнктиву, слизові оболонки органів травлення та дихання, сечових і статевих органів. Зараження через неушкоджену шкіру буває дуже рідко. Навіть мікротравми, укус комахи чи прокол голкою можуть призвести до зараження. Місце проникнення збудника називають вхідними воротами інфекції. Вони специфічні для більшості мікробів (гонококи проникають через слизову оболонку статевих органів або очей, шигели — через слизову оболонку органів травлення, збудник правця — через шкіру). Вхідні ворота визначають форму та важкість клінічного перебігу хвороби (шкірна, легенева та кишкова форми сибірки, туляремії, чуми). При деяких інфекціях шлях проникнення мікроорганізмів значення не має (ВІЛ).
Збудник може залишитися на місці проникнення (локалізована інфекція) або поширюватися по всьому організму (генералізована інфекція).
Якщо збудник залишається на місці проникнення (наприклад, при дифтерії), але виділяє токсини в кров, розвивається токсинемія (циркуляція екзотоксинів в крові).
Збудник може поширюватися по організму. Можливі такі шляхи поширення мікроорганізмів:
а) через кров — гематогенний шлях (сальмонели та ін.);
б) через лімфу — лімфогенний шлях (стафілококи, сальмонели);
в) від клітини до клітини, по міжклітинних просторах (ВІЛ);
г) по нервових стовбурах (вірус сказу).
Якщо мікроорганізм органотропний, він буде розмножуватися тільки в певних тканинах або клітинах (наприклад, збудник сказу розмножується в клітинах нервової системи). Неорганотропні мікроби уражують різні органи.
Збудник може розмножуватися на поверхні клітин або внутрішньоклітинно (віруси, рикетсії, хламідії, деякі бактерії). При проникненні збудника в кров можуть виникнути:
1. Бактеріемія — патологічний стан, при якому збудник циркулює в крові, але не розмножується (при черевному тифі, бруцельозі). При вірусних інфекціях розвивається вірусемія.
2. Сепсис — патологічний стан, при якому збудник циркулює та розмножується в крові.
3. Септикопіємія — форма сепсису, при якій виникають гнійні вогнища в різних органах і тканинах.
4. Токсемія — циркуляція ендотоксинів у крові. Буває при бактеріемії та сепсисі (при інфекціях, спричинених грамнегативними мікроорганізмами).
Механізми і шляхи передачі інфекцій. Український учений А. В. Громашевський виділив такі механізми передачі збудника:
1. Фекально-оральний. Збудники локалізуються у травному каналі. У навколишнє середовище потрапляють з фекаліями. Зараження відбувається при проникненні збудника через рот із харчовими продуктами та водою, через забруднені руки. Відповідно розрізняють харчовий, водний і контактний шляхи передачі збудника. Переносники мікробів — мухи. Так передаються дизентерія, холера, гепатити А та Е.
2. Повітряно-краплинний. Збудники локалізуються в дихальних шляхах. У зовнішнє середовище потрапляють із краплинками слизу під час розмови, кашлю, чхання. В організм здорових людей потрапляють із повітрям. Так передаються грип, кір, скарлатина.
3. Трансмісивний. Збудники локалізуються в крові, передаються кровососними комахами (комарами, вошами, кліщами). Так передаються малярія, висипний і поворотний тифи та ін.
4. Контактний. Збудники локалізуються на шкірі, слизових оболонках і поверхні ран, а в організм проникають через шкіру, слизові оболонки, рани (при прямому і непрямому контактах). Передача збудника при прямому контакті відбувається під час догляду за хворим, через поцілунки, статевим шляхом (гонорея, сифіліс, гепатит В, СНІД), а при непрямому — через заражені предмети, іграшки, посуд, білизну, гребінці тощо.
Шляхи передачі збудників можуть бути природними і штучними (при медичних і немедичних втручаннях). Медичні втручання — це лікувально-діагностичні маніпуляції (гемотрансфузія, трансплантація органів і тканин, діагностичні процедури та ін.), немедичні — уведення наркотиків, татуювання (вірусні гепатити, СНІД).
Передача збудників здійснюється вертикальним шляхом (від батьків до дітей) через плаценту (краснуха, кір, сифіліс, гепатит В, СНІД), під час пологів (гонорея, СНІД) і лактації (СНІД, бруцельоз). Деякі вірусні інфекції успадковуються (генетичний шлях передачі).
Характер поширення інфекцій. Інфекційні хвороби заразні. Вони можуть поширюватися.
Спорадичні випадки — це одиничні захворювання.
Епідемії — масові захворювання, які реєструють на великих територіях (область, країна) і які мають спільне джерело інфекції.
Пандемії — масові захворювання, які поширюються одночасно в різних країнах і навіть на різних континентах (грип, холера).
Ендемії — захворювання, які постійно реєструють у певній місцевості, де є резервуар і переносник інфекції (туляремія, кліщовий енцефаліт).
Умови виникнення інфекційного захворювання. Інфекційне захворювання виникає за таких умов:
1. Проникнення в макроорганізм патогенного (з достатньою вірулентністю) мікроорганізму в достатній дозі. Мінімальна інфікувальна доза для різних мікробів різна (для збудника чуми — 1 мікробна клітина, збудника дизентерії — 100, збудника черевного тифу — 1000). Що більша вірулентність, то менша доза. Більшість патогенів повинні проникнути через відповідні вхідні ворота.
2. Макроорганізм повинен бути сприйнятливим до інфекції. Якщо він несприйнятливий до неї, захворювання не виникає.
Роль макроорганізму та навколишнього середовища у виникненні інфекційного захворювання. Сприйнятливість організму до інфекції залежить від таких факторів:
· віку людини (при багатьох інфекціях групами ризику є діти та люди літнього віку);
· статі;
· групи крові (так, людина з І групою крові більш сприйнятлива до чуми та стафілококових інфекцій, а з II групою — до віспи, грипу);
· стану ендокринної системи (захворювання щитоподібної та підшлункової залоз підвищують сприйнятливість до інфекції);
· евбіозу (дисбактеріоз підвищує ризик інфікування);
· повноцінності харчування (незбалансоване харчування підвищує ризик інфікування);
· режиму праці та відпочинку;
· спадковості — у 6-й хромосомі виявлено гени, що регулюють сприйнятливість (несприйнятливість) до інфекційних хвороб;
· стану нервової системи — визначальний фактор (стреси підвищують ризик розвитку захворювання).
Ці фактори визначають стан метаболізму та імунної системи.
Вплив навколишнього середовища. Переохолодження, перегрівання, іонізуюча радіація, ультрафіолетове випромінювання, техногенне забруднення навколишнього середовища — усі ці фактори знижують опірність людського організму та сприяють розвитку інфекційних захворювань.
Динаміка інфекційного захворювання. У клінічному перебігу інфекційної хвороби виділяють такі періоди:
1. Інкубаційний (латентний, прихований). Він триває від моменту проникнення збудника в організм до появи перших ознак хвороби. Тривалість його різна: від кількох годин (холера, харчові токсикоінфекції) до кількох місяців (сказ) або років (СНІД). У цей період відбувається активне розмноження збудника і накопичення його токсинів. Збудник може виділятися з організму.
2. Продромальний (період передвісників). Цей період характеризується появою загальних симптомів (головний біль, слабість, зниження апетиту, підвищення температури тіла). Він триває від кількох годин до 2—3 днів. Збудник виділяється з організму.
3. Період розпалу. Окрім загальних симптомів з'являються типові для кожної хвороби. Мікроби виділяються з організму.
4. Період реконвалесценції — згасання інтенсивності патологічного процесу та поступове відновлення функцій організму. Триває від кількох діб до кількох тижнів, місяців, років. Одужання буває повним і неповним. Можливі залишкові явища (при поліомієліті, енцефаліті). Може розвиватися рецидив хвороби — повернення симптомів захворювання без повторного зараження (наприклад, у разі переходу збудника в L-форму).
Реінфекція — повторне зараження тією ж інфекцією після одужання (гонорея).
Суперінфекція — повторне зараження тією ж інфекцією до одужання (сифіліс).
За тривалістю перебігу розрізняють гострі та хронічні інфекції.
Гострі інфекції характеризуються раптовим початком і короткотривалим перебігом (грип), хронічні — тривалим перебігом зі збереженням збудника в клітинах, тканинах, органах (туберкульоз, бруцельоз, сифіліс).
Повільні інфекції спричинюють віруси та пріони. Інкубаційний період триває місяці та роки. Потім повільно розвиваються симптоми хвороби, яка закінчується летально (СНІД, вілюйська енцефалопатія).
Залежно від проявів інфекції поділяють на маніфестні й інапарантні.
Маніфестні інфекції характеризуються типовими й атиповими проявами хвороби.
У разі атипового перебігу хвороби деякі її характерні ознаки не проявляються (холера перебігає без діареї, висипний тиф — без висипу та ін.).
Інапарантні (латентні, стерті, субклінічні) інфекції мають безсимптомний перебіг, але при цьому можна виявити імунологічні та морфологічні зміни, типові для даного захворювання. На відміну від мікробоносійства, спостерігається періодична циркуляція збудника (як при явних інфекціях).
Мікробоносійство. Практично здорова людина виділяє збудник і є джерелом інфекції. Частіше формується після перенесеної інфекції в осіб зі зниженим імунітетом, інколи спостерігається і в здорових людей.
Залежно від кількості збудників виділяють:
· моноінфекції, які спричинює один збудник;
· змішані інфекції (мікст-інфекції), які спричинюють два збудника і більше.
Вторинна інфекція. До одного захворювання приєднується друге, спричинене іншим збудником. Це відбувається в разі ослаблення захисних сил організму (наприклад, розвиток пневмонії на фоні грипу). В осіб з імунодефіцитом вона називається опортуністичною інфекцією, оскільки спричинюється мало- патогенними або непатогенними для здорової людини мікробами.
Внутрішньолікарняні, або нозокоміальні, інфекції (від грецьк. nosocomeo — доглядати за хворим) — захворювання, що виникли в пацієнтів або медперсоналу, які пов'язані з наданням медичної допомоги.
Причини виникнення внутрішньолікарняних інфекцій:
1. Порушення санітарно-гігієнічного режиму, принципів асептики та раціональної антибіотико- і хіміотерапії. Це в свою чергу призводить до таких наслідків:
а) формування високовірулентних госпітальних штамів мікроорганізмів, стійких до лікарських препаратів;
б) появи бактеріо- і вірусоносіїв серед медперсоналу;
в) занесення в лікувальні заклади збудників гострих респіраторних та кишкових захворювань;
2. Інструментальні втручання в організм.
3. Збільшення кількості осіб з імунодефіцитним станом.
Збудниками внутрішньолікарняних інфекцій є різні види вірусів, бактерій, грибів, найпростіших (частіше стафілококи, стрептококи, синьогнійна паличка, сальмонели, протей, бактероїди, кампілобактерії, актиноміцети, мікоплазми та інші умовно-патогенні та навіть непатогенні мікроорганізми). Часто зустрічаються асоціації цих мікроорганізмів.
Внутрішньолікарняні інфекції проявляються септицемією, гнійно-запальними процесами, ураженням дихальних шляхів, дисбактеріозом та ін. Діагноз встановлюють за результатами лабораторних досліджень.
Профілактика внутрішньолікарняних інфекцій полягає в дотриманні санепідрежиму та принципів раціональної антибіотико- і хіміотерапії.
Принципи лікування та профілактики інфекційних хвороб. Лікування повинно бути спрямоване на нейтралізацію збудника або його токсинів, а також на активацію захисних реакцій організму.
Профілактичні заходи дають ефект, якщо вони виключають хоча б одну ланку епідпроцесу: а) джерело збудника (рання діагностика та ізоляція); б) механізм передачі (розрив шляхів передачі збудника — дезінфекція, дезінсекція, дератизація); в) сприйнятливий організм (створення несприйнятливості до інфекцій).
Запитання для самоконтролю
1. Дайте визначення понять "інфекція", "інфекційний процес", "інфекційне захворювання".
2. Що є мірою патогенності мікроорганізмів? Як вона може бути змінена і де це застосовується?
3. Які властивості патогену визначають вірулентність? Що є пусковим механізмом хвороби? За яких умов мікроорганізми реалізують свої патогенні та токсичні властивості?
4. Які фактори обумовлюють інфекційність, інвазивність і токсичність? Охарактеризуйте їх.
5. Джерела інфекції.
6. Вхідні ворота інфекції. Якими шляхами збудник може поширюватися по організму?
7. Механізми передачі збудника.
8. За яких умов виникає інфекційне захворювання?
9. Роль макроорганізму та навколишнього середовища у виникненні інфекційного захворювання.
10. Відмінності між маніфестною та інапарантною інфекцією, мікробоносійством.
11. Причини виникнення внутрішньолікарняних інфекцій. Як їм запобігти?
Ситуаційні задачі
1. Медсестра ввела хворому на черевний тиф бактерицидний антибіотик. Через 4 год стан хворого значно погіршився (підвищилася температура тіла, посилився головний біль і т. д.). Що спричинило погіршення стану хворого? Як можна запобігти цьому?
2. Обґрунтуйте твердження: "Антитоксичну сироватку треба вводити якомога раніше від початку захворювання".
План
1. Бактеріемія — це стан, при якому відбувається:
а) циркуляція збудника в крові без розмноження;
б) циркуляція та розмноження збудника в крові;
в) циркуляція ендотоксинів у крові;
г) циркуляція екзотоксинів у крові.
2. Епідемія:
а) захворювання, які реєструють у певній місцевості, де є резервуар і переносники інфекцій;
б) масові захворювання, які поширюються одночасно в різних країнах і навіть на різних континентах;
в) масові захворювання, які реєструють на великих територіях (область, країна) і які мають спільне джерело інфекції;
г) одиничні захворювання.
3. Інкубаційний період:
а) період від моменту зараження до появи перших симптомів;
б) період появи загальних симптомів хвороби;
в) період найвищого розпалу інфекції;
г) період згасання хвороби.
4. Повторне зараження тією ж інфекцією після одужання:
а) рецидив хвороби;
б) реінфекція;
в) суперінфекція;
г) повільна інфекція.