Біогеографія - Регіональний аспект - Марисова І.В. - 2005
Глава 1. Класифікація і районування угруповань організмів
1.2.Флористико-фауністичне районування
Об'єктами цієї форми біогеографічного районування є флори і фауни.
Флористико-фауністичне районування передбачає ієрархічну систему підпорядкованих регіонів.
При флористичному районуванні за рангом виділяють такі регіони: царство (за A.JI. Тахтаджяном їх шість) - область — округ—район—дільниця (елементарний район).
Крім того, є й проміжні категорії: підцарства, підобласті тощо. Кожний регіон виділяється за наявністю або відсутністю в ньому певних систематичних таксонів рослинного світу.
Фауністичне районування звичайно розпочинається з областей, але іноді області об'єднуються в царства, або геї.
Фауністичні царства мають ранг більш високий, ніж флористичні, а кількість їх значно менша (за В. Г. Гептнером їх три, за
І.К. Лопатіним чотири).
Так само більш високими за рангом є й фауністичні області, які майже відповідають флористичним царствам.
Зіставляючи флористичне і фауністичне районування, можна визначити відмінності не лише в рангах біогеографічних регіонів, але й в їхніх межах і територіях. Наприклад, флористи виділяють Капське царство на півдні Африканського материка. У фауністів ця територія класифікується лише як підобласть Ефіопської області іншого царства - Палеогеї. Аналогічна ситуація стосовно флористичного Австралійського царства, яке охоплює лише материк Австралію: фауністи його розглядають тільки як область своєрідного царства Нотогеї (куди входять також Нова Зеландія і Патагонія).
Причини зазначених невідповідностей полягають головним чином у тому, що сучасне флористичне районування (по суті це модифікації схеми А. Енглера) як визначальний критерій використовує поширення квіткових рослин, становлення яких на рівні сучасних родин і родів відбулося в крейдяний період мезозойської ери, а фауністичне районування (різні модифікації схеми П. Склетера і А. Уолеса) - поширення значно молодших птахів і ссавців, які сформувались на рівні сучасних родів і родин лише в неогеновий період кайнозойської ери.
Отже, відмінність між флористичними і фауністичними схемами пояснюється неоднаковим геологічним віком і різним географічним генезисом тих груп організмів, які брались до уваги при відповідному районуванні.
Треба звернути увагу ще й на такий цікавий і важливий момент. Залишається спірним питання про межу між регіонами з австралійською та індо-малайською флорою і фауною.
А. Уолес проводив межу Австралійського та Орієнтального царств по Макасарській протоці між островами Калімантан і Сулавесі (Великі Зондські острови) і островами Балі і Ломбок (Малі Зондські острови). Ця межа між двома царствами дістала назву «лінія Уолеса».
Пізніші дослідження Р. Лідеккера посунули межу досить далеко на схід, аж до узбережжя Австралії та Нової Гвінеї.
Ця межа між двома згаданими царствами була названа «лінією Лідеккера». Вона пролягла між островами Нова Гвінея та Серам і далі між островами Ару (на сході) та островами Кай і Танімбар (на заході).
Але М. Вебер констатує, що в зазначеному острівному регіоні зустрічаються як індо-малайські, так і австралійські види, причому спостерігається певна закономірність у їх співвідношенні на різних островах. Так, у напрямку на схід від Калімантана до
Австралії зменшується кількість індо-малайських видів і збільшується кількість австралійських і, навпаки, зі сходу на захід зменшується кількість австралійських і збільшується кількість індо-малайських елементів, у центрі регіону їх співвідношення зрівнюється. На підставі цих даних М. Вебер уточнює межу між Орієнтальним і Австралійським царствами, прокладаючи її між островами Сулавесі і Хальмахера (Молуккський архіпелаг), островами Сула та Обі, огинаючи із заходу острів Буру, повертає на схід до Австралії, далі - між островами Тимор і Селатан-Тимур.
Усе зазначене дає підстави вважати, що справжньою межею між Австралійським і Орієнтальним царствами є досить широка перехідна смуга, названа «зоною Уолеса», яка пролягає між лінією Уолеса на заході і лінією Лідеккера на сході.