Біофізика і біомеханіка - В. С. Антонюк - 2012

Розділ 4. БІОФІЗИКА СКЛАДНИХ БІОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ

4.8.Показники фізіологічного стану дихальної системи людини

4.8.5. Методи та засоби дослідження зовнішнього дихання

Для оцінювання вентиляційної функції легенів, стану дихальних шляхів застосовують різні методи [88]. Пневмографія - реєстрація рухів грудної клітки під час дихальних рухів. Її проводять методом трансформації зміни лінійних переміщень грудної клітки в механічний або електричний сигнал. Пневмограма дозволяє оцінити кількість дихальних рухів за одиницю часу, однак метод не дозволяє оцінити розміри і об’єм легенів. Спірометрія - реєстрація функції легенів у часі змін їх об’єму у процесі дихання (рис. 4.21, а). Використовують різні конструкції спірометрів - водяні, повітряні. Є різні спірографи (Метатест-1), які дозволяють графічно зобразити об’єм повітря, що проходить через легені - у разі спокійного дихання, максимального видиху та довільної гіпервентиляції. Спірографія дозволяє оцінити об’єми: хвилинний, дихальний, резервний вдих, резервний видих, життєву ємність легенів (рис. 4.21, б).

Рис. 4.21. Конструкції спірометрів:

а - водяний спірометр; б - спірограф; в - портативний електронний спірометр

Нині часто застосовують портативні спірометри з можливістю підключення до комп’ютера або принтера (рис. 4.21, в). Такі прилади дозволяють проводити дихальні тести, результати яких безпосередньо зчитуються з дисплея спірометра, роздруковуються з розрахунком усіх основних параметрів та індексів.

Причиною найпоширеніших хронічних хвороб є гіпоксія - недостатнє забезпечення киснем клітин різних органів і порушення через це нормального обміну речовин в організмі. Гіпоксія спричиняється, по- перше, зменшенням кровотечі по кровоносних судинах - артеріях і артеріолах через звуження їхнього просвіту, по-друге, зниженням рівня передавання кисню еритроцитами клітинам тканин. А в разі недостачі кисню внутрішньоклітинні біохімічні реакції з «витягу» енергії спотворюються, що й спричиняє переважну більшість патологій.

Індикатором погіршення кровопостачання тканин у людському організмі може бути вміст вуглекислого газу в артеріальній крові. Оцінити рівень кровопостачання можна за табл. 4.3.

Таблиця 4.3

Стан кровопостачання організму

Якщо вміст вуглекислого газу в крові не менший за 6,5...6,0 %, кровопостачання органів максимально можливе - зменшується кровотеча до нульового значення. Таке кровопостачання спостерігається у всіх здорових людей у віці 20-25 років. На Землі є кілька районів, відомих відмінним здоров’ям тамтешніх мешканців. Отже, аналізи, виконані дослідниками, показали стовідсоткове кровопостачання в цих людей у віці навіть за сімдесят. І вміст вуглекислого газу в крові був близьким до норми.

В Україні ж у більшості людей старших за 40 років уміст вуглекислого газу становить 4,5...4,0 % , що означає погіршення кровопостачання на 20...30 % . Його спричиняє тільки рефлекторний спазм - стискання кровоносних судин. Показник зниження кровотечі через ураження судин атеросклеротичними бляшками призводить до зменшення кровопостачання.

Газоаналітичні методи дослідження. Дослідження структури загальної ємності легенів, тобто відсоткового співвідношення окремих об’ємних компонентів, що їх утворюють, дає змогу уточнити й диференціювати патофізіологічні синдроми порушень вентиляційної здатності легенів. У разі використання газоаналітичних методів вивчення структури загальної ємності легенів застосовують малорозчинні гази, такі як гелій або азот.

Метод концентрації індикативних газів (гелію, азоту) в закритій системі ґрунтується на вдиханні їх у суміші з повітрям (або залежно від типу аналізатора гелію з киснем) із замкненої місткості спірографа. Таке вдихання триває доти, доки концентрація гелію в спірографі й легенях (що спочатку не утримують його) не вирівнюється, що визначають за показниками газоаналізатора, який постійно реєструє концентрацію гелію в системі. Якщо протягом однієї хвилини концентрація гелію не змінилася, то процес розведення його альвеолярним повітрям закінчується. На спірограмі реєструють життєву ємність легенів і обстежуваного відключають від спірографа.

Для продовження розрахунків необхідно знати: вихідну концентрацію гелію в системі (F₁); кінцеву концентрацію гелію (F₂); об’єм спірографа, включаючи об’єм сполучених шлангів, насоса тощо (V_c); вихідний об’єм дзвона спірографа, з якого робиться видих (V_k). Фізіологічний об’єм легень розраховують за формулою

Методика потребує надійної герметизації системи і підтримання її об’єму під час дослідження на вихідному рівні. Для цього спірограф має бути постачений свіжим поглиначем вуглекислоти й системою кисневої стабілізації, що поповнює вміст кисню в спірографі в міру його поглинання в легенях під час дослідження.

Метод видалення азоту у відкритій системі передбачає використання тест-газу азоту, що утримується в легенях, концентрація якого в альвеолах стабільна (близько 80 %), а надходження його із крові під час дихання киснем незначне. Обстежуваному пропонують вдихати чистий зволожений кисень, а видихуваний газ збирають у спеціальний спірометр великого об’єму або в мішок Дугласа. У міру видихання концентрація азоту в легенях зменшується, оскільки зрештою майже весь внутрішньолегеневий азот переходить під дзвін спірометра.

Знаючи вихідну й кінцеву концентрацію азоту в спірометрі та легенях, можна розрахувати вихідний фізіологічний об’єм легенів:

де F_e - концентрація азоту в спірометрі наприкінці дослідження; F₁ - те саме у вдихуваному газі (можлива домішка до кисню); C - поправковий коефіцієнт надходження азоту із крові.

На основі кривої видалення азоту з легенів під час дихання киснем, так само як кривої змішування гелію в закритій системі, можна скласти уявлення про нерівномірність розподілу вдихуваного повітря в легенях.

Залишковий об’єм легенів є найціннішим у діагностичному сенсі компонентом загального об’єму легенів. Абсолютна величина залишкового об’єму і особливо його відношення до загального об’єму легенів вважаються найважливішими критеріями оцінювання як еластичності легенів, так і стану бронхіальної прохідності. Це зумовлено особливостями самої проби, за допомогою якої вимірюють залишковий об’єм: під час цього тесту легенева тканина й бронхи зазнають компресії. За недостатньої еластичності легені й патологічних змін трахеобронхіального дерева дихальні шляхи спадають раніше, ніж завершиться повний видих, і залишковий об’єм легенів збільшується. Збільшення залишкового об’єму - чутливу ознаку бронхіальної обструкції - можна було б використовувати для раннього скринінгового тесту, якби не технічні складності його визначення.

З віком нормальні значення залишкового об’єму легенів збільшуються, що зумовлено редукцією еластичних властивостей як легенів, так і грудної клітки. Якщо залишковий об’єм легенів становить близько 20 % від загального, то у віці 60 років нормальним їх відношенням є 35...40 %. Для емфіземи легень збільшення відношення залишкового

об’єму легенів до загального (50...60 % і більше) уважається патогномонічним. Однак лише в тих випадках, коли таке відношення збільшується й протягом декількох місяців не виявляє тенденції до нормалізації, можна говорити про втрату легенями еластичних властивостей. Набагато частіше зі збільшенням такого відношення відбувається у разі зворотних порушень бронхіальної прохідності, наприклад під час приступу бронхіальної астми. Це швидше гостре здуття легенів, а не емфізема.

Фізіологічний об’єм легенів являє собою той основний об’єм, у якому відбуваються процеси внутрішньоавеолярного змішування газів. Це особливо стосується фізіологічного об’єму, вимірюваного за допомогою газоаналітичних методів, оскільки при цьому визначається об’єм тих альвеол, які під час дослідження сполучаються із зовнішнім середовищем. У цьому полягає відмінність газоаналітичних методів від барометричних, за якими визначається загальна повітронаповнюваність легенів, або внутрішньогрудний об’єм газу, що перевищує фізіологічний об’єм легенів за рахунок альвеол, сполучених з атмосферою. Різниця між внутрішньогрудним об’ємом газу і фізіологічним об’ємом легенів називають невентильованим об’ємом легенів. У здорової людини цей об’єм невеликий (близько 200 мл). У разі порушень бронхіальної прохідності об’єм недостатньо вентильованих альвеол, які за час дослідження з інертними газами не сполучалися із зовнішнім середовищем і залишилися невиміряними, становить 1 л і більше. У таких випадках залежність змішування Не в закритій системі (або вимивання N₂ у відкритій системі) набуває характерного вигляду: вона полога, повільно наближається до рівня кінцевої концентрації, час змішування (вимивання) збільшується, тривалість дослідження збільшується на 12…15 хв.

У разі модифікації дослідження фізіологічного об’єму легень за допомогою Не визначають об’єм, близький до внутрішньогрудного об’єму без загальної плетизмографії. При цьому під час дихання повітряно- гелієвою сумішшю в закритій системі через кожні 2 хв записують життєву ємність легень. У результаті поліпшуються комунікації з недостатньо вентильованими альвеолами, і обмірюваний фізіологічний об’єм легень виявляється близьким до внутрішньогрудного об’єму навіть в осіб з вираженою обструктивною патологією.

В аналізі структури загальної ємності легенів доводиться враховувати й біомеханічний аспект функціонально-діагностичного значення фізіологічного об’єму, тобто ту обставину, що він характеризує положення легенів і грудної клітки, за якого їх еластичні сили перебувають у рівновазі. Якщо фізіологічний об’єм збільшений, то можна припускати збільшення розтяжності легені, якщо ж він зменшений так, як у разі легеневих фіброзів, то можливе зниження розтяжності легеневої тканини - ригідність легенів.

У нормі фізіологічний об’єм становить близько 50 % загальної ємності легенів. Значення фізіологічного об’єму, що перевищують 60 % загальної ємності легенів, вважають безумовно патологічними і розцінюють як зниження еластичності легеневої тканини. Однак інформативність їх відношення загалом менша, оскільки фізіологічний об’єм зазвичай змінюється одночасно зі змінами загальної ємності легень, тоді як діапазон змін залишкового об’єму набагато більший.

Залишковий об’єм легенів - основний критерій визначення рестриктивного (обмежувального) фактора, оскільки рестрикція зумовлює зменшення залишкового об’єму легенів. За обструктивної патології залишковий об’єм легенів може значно збільшитися за рахунок зростання залишкового об’єму легенів (абсолютна величина життєвої ємності легенів при цьому залишається майже нормальною). Але можливий і такий варіант обструктивних порушень, коли загальна ємність легенів зростає відносно мало або залишається без змін, але відбувається перерозподіл об’ємів у межах загальної ємності легенів - збільшення залишкового об’єму і зменшення життєвої ємності легенів. Такі випадки небезпечні, оскільки можлива поява обмежувальних факторів на фоні обструктивних змін (змішаний варіант порушень вентиляційної здатності). Наявність змішаних варіантів стає очевидним, якщо типові для об

струкції зміни структури загальної ємності легенів супроводжуються зменшенням її абсолютної величини. Якщо загальна ємність знижується, а структура її залишається незмінною, створюється чистий (без комбінації з обструкцією) обмежувальний варіант порушень вентиляційної здатності легенів.

Пневмографія. Цей метод дослідження забезпечує вищу результативність рентгенівського розпізнавання пошкоджень менісків, синовіальної оболонки, суглобових поверхонь хряща. Окрім кисню, застосовують також подвійне контрастування суглобів.

Для проведення дослідження можна використовувати розчин сергозину, уротрасту, верографіну. На фоні двох контрастних шарів: верхнього штучного - сергозину і нижнього природного - кістки чітко контурують проекційні контури менісків. У разі порушення цілісності менісків кисень проникає в утворені дефекти пошкодженого меніска.

Одним з найбільш частих ушкоджень у дітей і підлітків є травма ліктьового суглоба. Окрім загальноприйнятого клініко-рентгенологічного обстеження хворих, певне місце в діагностиці гострих ушкоджень, особливо останніми роками, займає рентгеноконтрастне дослідження ліктьового суглоба із застосуванням 60 % верографіну або 30 % уротрасту. Цей метод дослідження дозволяє оцінити ступінь ушкодження капсульно-зв’язкового апарата ліктьового суглоба, а також виявити кістково- хрящові тіла, які не можна визначити на звичайних рентгенограмах.

Суть методу полягає в такому. Проводять пункцію ліктьового суглоба на його зовнішньо-бічній поверхні в проекції плечопроменевого зчленування. Евакуюється гемосиновіальна рідина. У суглоб уводять від 5 до 10 мл контрастної речовини залежно від об’єму ліктьового суглоба. Вихід контрасту за межі порожнини суглоба свідчить про значну травму суглобової капсули, медіальної бічної зв’язки, що в деяких випадках є приводом для оперативного лікування. У цьому разі показано ревізію суглоба, видалення кістково-хрящових фрагментів, промивання порожнини суглоба і накладення адаптувальних швів на капсулу та медіальну бічну зв’язку.

У дітей і підлітків після здавалося б незначної кісткової травми ліктьового суглоба виникає обмеження рухів. Багато в чому це зумовлюється недостатньою первинною діагностикою ушкодження.

Розвинута контрактура суглоба виникає в результаті вивиху кісток передпліччя або його підвивиху, який усувається мимовільно і своєчасно не діагностується. У випадках невідповідності клінічних даних (різкий набряк і болі, порушення активних рухів у суглобі, виражений гемартроз) рентгенологічним (відрив кісткової пластинки, крайовий перелом без зсуву і т. ін.) необхідно проводити рентгенографію ліктьового суглоба під наркозом. Диференціальна діагностика дозволяє правильно визначити тактику лікування і досягнути функціонального результату.

Пневмографія - графічне зображення форм дихання і дихальних рухів грудної клітки. Для реєстрації пневмограми використовують механічні й електричні (імпеданси) пневмографії.

Принцип роботи механічних пневмографів полягає в механічному передаванні (важелем, повітрям) коливань грудної клітки в записувальний пристрій, важіль якого пише криву на стрічці кімографа. Найпростіший пристрій - пневмограф з повітряним передаванням. Він складається з великої капсули, покритої гумовою мембраною. Для кращого сприйняття коливань грудної клітки в центрі мембрани кріпиться пелот. Пневмограф фіксують за допомогою пояса до середини 9-13-го ребра у коней, 7-10-го в інших видів тварин. Коливання тиску повітря в пневмографі, зумовлене дихальними рухами, по гумовій трубці передаються в мареєвську капсулу і важіль реєструє пневмограму.

Імпедансна пневмографія основана на реєстрації змін електричного опору (імпедансу) грудної клітки під час дихання. При вдиху опір тіла змінному струму (50.. .100 кГц) зростає на 0,2.. .0,6 %, а при видиху воно повертається до початкового значення. Імпедансний пневмограф, сконструйований Р. Х. Тушкаїтовим, складається з приставки і самопис

ного пристрою. У портативній приставці розміром 7x12x3 см умонтовано генератор струму, складений на двох транзисторах; перетворювач високих частот у низькі; смуговий фільтр; джерело живлення - гальванічна батарея. Для записування пневмограм два звичайні електрокардіографічні електроди накладають на руки (або на руку і ногу). Проводами сполучають електроди з приставкою. Електричні сигнали з виходу приставки подаються в записувальний пристрій. Як реєстратор можна використовувати електрокардіограф або енцефалограф (краще з чорнильним записом).

За пневмограмою можуть бути визначені частота і ритм дихань, тривалість фаз вдиху і видиху, дихального циклу.

Дихальна система складається з дихальних шляхів та легенів. Основний руховий апарат цієї системи складають міжреберні м’язи, діафрагма і м’язи живота. Повітря, що надходить у легені під час вдиху, забезпечує кров, що протікає по легеневих капілярах, киснем. Одночасно з крові виходять двооксид вуглецю й інші шкідливі продукти метаболізму, які виводяться назовні з видихом. Між інтенсивністю м’язової роботи, виконуваної людиною, і споживанням кисню існує проста лінійна залежність.

У психофізіологічних експериментах дихання реєструється відносно рідко, головним чином для того, щоб контролювати артефакти.

Для вимірювання інтенсивності (амплітуди і частоти) дихання використовують спеціальний прилад - пневмограф. Він складається з надувної камери-пояса, що щільно обертається навколо грудної клітки випробовуваного, і відвідної трубки, сполученої з манометром і реєструвальним пристроєм. Можливі й інші способи реєстрації дихальних рухів, але завжди обов’язково мають бути датчики натягнення, що фіксують зміну об’єму грудної клітки.

Цей метод забезпечує належний запис змін частоти й амплітуди дихання. За таким записом легко аналізувати кількість вдихів за хвилину, а також амплітуду дихальних рухів у різних умовах. Дихання - це один

з недостатньо оцінених чинників у психофізіологічних дослідженнях. Вимірювання пневмографічних аспектів передбачають оцінювання впливу середовища на дихальну систему людини. Двома найпоширенішими показниками є частота і глибина дихальних рухів. Дихальні рухи записуються за допомогою пневмографа, структурну схему якого показано на рис. 4.22. Його найпростіша конструкція складається з манжети, подібної до тієї, яку надягають на руку для вимірювання тиску. Її надягають на нижню частину грудної клітки випробовуваного. Потім систему заповнюють повітрям і герметизують.

Рис. 4.22. Структурна схема пневмографа

Зміна тиску в манжеті записується на кімографі або через п’єзодатчик. Недоліком таких вимірювань є великі артефакти від м’язового напруження. Крім гідродинамічного датчика, яким є манжета, можна використовувати магнітні датчики (розтягування сердечника), дротяні потенціометри, тензометричні схеми (зміна опору у процесі механічної деформації) та ін. Крім вимірювань периметрів грудної клітки під час дихання, можна використовувати датчики переміщення (резистори, ємнісні, індуктивні, електроконтакти, п’єзоелектричні, фотодатчики).

За допомогою пневмографа реєструються відносна глибина дихання і його частота. Точність залежить від місця і способу фіксації датчиків.

Пневмотахометрія - метод дослідження механіки дихання, що ґрунтується на записуванні швидкостей руху і об’єму вдихуваного та видихуваного повітря (рис. 4.23).

Рис. 4.23. Зміна об’єму легенів: --норма;-·-·у разі стресу

Пневмотахограф - це один із сучасних приладів і апаратів, використовуваних для діагностики. Пневмотахографи працюють за відкритою системою, тобто на вдиханні пацієнтом навколишнього повітря. Найпростіші пневмотахографи складаються з перетворювача витрати повітря в електричний сигнал і реєстратора. За їх допомогою визначають швидкість руху повітря у разі спокійного і форсованого дихання, частоту дихання, тривалість вдиху і видиху. Більшість пневмотахографів забезпечено інтегратором, що дозволяє разом з пневмотахограмою записувати спірограму, а також пристроями для обчислення параметрів пневмотахограми і спірограми та пристроями, що перетворюють результати вимірювань у цифри на світловому індикаторі, але в детекторах брехні вони не зовсім зручні.

Перетворювачі витрати повітря можуть бути термоанемометричними, акустичними або працювати під час перепаду тиску (трубки Піто, Флейша). Коливання об’єму легенів найчастіше визначають шляхом інструментальної інтеграції показників швидкості повітряного потоку за допомогою спірометра. Дихальну активність вимірюють також імпедансним пневмографом.

Спірометрія. Спірометрія - метод дослідження функції зовнішнього дихання, що включає вимірювання об’ємних і швидкісних показників дихання. Під час цього дослідження виконуються такі види спірометричних проб: спокійне дихання, форсований видих, максимальна вентиляція легенів, функціональні проби (з бронходилататорами, провокаційні тощо).

Спірометрію використовують для діагностики такого захворювання, як бронхіальна астма, а також для оцінювання стану апарата дихання у разі інших захворювань і під час різних медичних заходів.

Основні показники, що оцінюються під час проведення спірометрії:

- життєва ємність легенів (ЖЄЛ). Оцінюється як різниця об’ємів повітря в легенях під час повного вдиху, так і повного видиху;

- різниця між об’ємами повітря в легенях у точках початку і кінця маневру форсованого видиху (ФЖЄЛ);

- об’єм форсованого видиху за першу секунду маневру форсованого видиху (ОФВ1);

- відношення ОФВ1/ФЖЕЛ, виражене у відсотках, - індекс Тіффно - є чутливим індексом стану (чи сталості) дихальних шляхів;

- пікова об’ємна швидкість (ПОС).

Максимальний потік, що досягається в процесі видиху:

- миттєві об’ємні швидкості (МОШ), тобто швидкість повітряного потоку в момент видиху певної частки ФЖЄЛ (найчастіше 25,50 і 75 % ФЖЄЛ).

Спірометр (рис. 4.24) — медичний прилад для вимірювання об’єму повітря, що надходить з легенів у момент найбільшого видиху після найбільшого вдиху. Спірометр застосовують для визначення дихальної здатності. Цей прилад використовують для оцінювання стану дихальної системи людини за допомогою вимірювання і обчислення всіх основних параметрів дихання і візуалізації процесу дихання. До появи цифрової техніки були поширеними механічні спірометри, найчастіше водяні. У них повітря, що видихається, потрапляло в циліндр, поміщений в посудину з водою. При видиху циліндр переміщався вгору, і сполучений з ним записувальний пристрій залишав на рухомому папері графік залежності об’єму від часу. Обстеження на такому приладі було трудомістким і потребувало ручного розрахунку параметрів.

Рис. 4.24. Зовнішній вигляд спірометра

Натепер використовують цифрові прилади, які складаються з датчика потоку повітря і електронного пристрою, який перетворює показання датчика в цифрову форму і виконує необхідні обчислення. Випускається безліч комп’ютерних спірометрів, у яких всі розрахунки і аналіз інформації виконуються персональним комп’ютером (рис. 4.25):

- у відділеннях функціональної діагностики амбулаторних і стаціонарних медичних установ;

- у медичних науково-дослідних інститутах;

- у кабінетах сімейних лікарів і клініках сімейної медицини;

- у спортивній, авіаційно-космічній і військовій медицині;

- у медичній службі підприємств для проведення попередніх і періодичних медичних оглядів.

Рис. 4.25. Зовнішній вигляд спірометричної комп’ютеризованої системи

Спірографія - це графічна реєстрація змін об’єму легенів під час подиху.

Найпростіший спірограф являє собою звичайний водний спірометр, до дзвона якого прикріплено перо, що вичерчує на рухомій стрічці кімографа криву рухів дзвона - спірограму. Якщо за допомогою трубки герметично з’єднати дихальні шляхи обстежуваного з об’ємом повітря під дзвоном, то спірограма буде відображати зміни об’єму легенів під час дихання. Під час виконання пацієнтом тих або інших тестових завдань проводять спірографічне дослідження.

Спірографічний метод дослідження дозволяє отримати інформацію про зміни об’єму легенів з плином часу, тобто про об’ємну швидкість дихання. Це не виключає використання спірографії для вивчення чисто об’ємних (тобто розглянутих поза часом, статичних) характеристик апарата дихання, таких як життєва ємність легенів і складові її компоненти, однак ці показники можуть бути отримані й за допомогою простого спірометра. Специфічною і найбільш інформативною частиною спірографічного дослідження є швидкісні (динамічні) характеристики дихального акту, що показують, як швидко може змінюватися об’єм легенів під час дихання.

Результати спірографічного дослідження дозволяють отримати загальне уявлення про стан легеневих об’ємів і комунікацій, що сполучають ці об’єми з атмосферою. Однак у більшості випадків це уявлення виявляється далеко не повним і змушує вдаватися до додаткових досліджень для конкретизації, уточнення і, передусім, для вивчення структури залишкового об’єму легенів. На підставі спірограми можна з’ясувати, чи змінена життєва ємність легенів, чи порушена бронхіальна прохідність. Цих даних зазвичай достатньо для виявлення у хворого одного із двох варіантів порушень вентиляційної здатності легенів: обструктивного, патогенез якого зумовлений порушеннями прохідності дихальних шляхів, або рестриктивного (обмежувального) нормального розправлення легенів, що виникає за наявності перешкод на вдиху.

Досить часто трапляється змішаний тип порушень вентиляційної здатності легенів, коли рестрикція сполучається з обструкцією. Однак на підставі тільки спірограми діагностувати цей тип порушень не можливо, оскільки всі його спірографічні прояви ідентичні отриманим за обструктивним варіантом. Виявити змішаний тип порушень можна тільки на підставі дослідження структури загального об’єму легенів, коли є ознаки обструкції зі зменшенням залишкового об’єму і загального об’єму легенів. Зниження життєвої ємності легенів недостатньо для визначення факторів, що обмежують розправлення легені, оскільки життєва здатність легень може зменшуватися внаслідок обструкції дихальних шляхів обмежувальних факторів.

Рентгенографія. Рентгенографія — дослідження внутрішньої структури об’єктів, які проектуються за допомогою рентгенівських променів на спеціальну плівку або папір. Започаткував цей метод у 1895 р. Вільгельм Конрад Рентген.

Схему сучасного рентгенографічного комплексу на базі апарата АРСЦ-02-Н «Взор» показано на рис. 4.26.

Рис. 4.26. Схема рентгенографічного комплексу: 1 - основа; 2 - механізм повороту рами,

3 - опорна стінка; 4 - каретка поздовжнього ходу; 5 — рама; 6 - багатоканальний приймач рентгенівського випромінювання;

7 - діафрагма з щілинним коліматором; 8 - оптичний концентратор; 9 - рентгенівський випромінювач; 10 - механізм кутового переміщення маятникового важеля; 11 - маятниковий важіль; 12 - консоль; 13 - механізм лінійного переміщення каретки

Під час діагностичної рентгенографії необхідно, щоб знімки були виконані не менше ніж у двох проекціях. Це зумовлено тим, що рентгенограма є плоским зображенням тривимірного об’єкта. І як наслідок локалізацію виявленого патологічного осередку можна встановити тільки за допомогою двох проекцій.

Якість отриманого рентгенівського знімка визначається трьома основними параметрами: напругою, що подається на рентгенівську трубку, силою струму і часом функціонування роботи трубки. Залежно від досліджуваних анатомічних утворень і масогабаритних даних хворого ці параметри можуть істотно змінюватися.

Існують середні значення для різних органів і тканин, але слід враховувати, що фактичні значення розрізняються залежно від апарата, використовуваного для дослідження, і хворого, для якого проводять рентгенографію. Для кожного апарата складають індивідуальну таблицю значень. Значення ці не абсолютні і коригуються у міру виконання дослідження. Результати зображення можуть бути подані як зображення на рентгеночутливій плівці.

Є також і такі системи, що забезпечують реєстрацію даних у цифровому вигляді. У зв’язку з високою вартістю і складністю виготовлення цей вид устаткування поступається аналоговому.

Рентгенографію застосовують також у діагностуванні: хребта, різних периферичного областей скелета, черевної порожнини, зубів.

Під час вимірювання фізіологічних показників дихальної системи людини визначають функціональний стан та можливості її функціювання. Для підтримання дихальної системи в нормальному стані значущими є правильна організація побуту, загартування, дотримання режиму праці, відпочинку, харчування. Сприятливо впливають на роботу дихальної системи фізична праця, заняття фізкультурою і спортом. Потрібно вчитися правильно дихати. Для цього слід застосовувати комплекси фізичних вправ, які розвивають дихання.