Анатомія людини - Г. І. Коляденко 2009

Розвиток анатомічної науки
Загальні відомості

Анатомія людини належить до наук, які зародилися в далекій давнині. Наскельні малюнки епохи палеоліту свідчать, що люди тих часів уже знали місцеположення в організмі таких органів, як серце, печінка, шлунок, легені та ін. Про будову деяких внутрішніх органів можна дізнатися зі старовинного (XI—VII ст. до н.е.) китайського трактату «Хуанді Ней-Цзін» (Канон медицини Жовтого Предка), а в індійському збірнику Аюрведа — мистецтво лікування, учення про довге здорове життя (VI ст. до н.е.) — містяться відомості про будову м’язів, зв’язок, сухожилків, нервів та ін. Істотно вплинуло на розвиток анатомічної науки ритуальне бальзамування трупів у Стародавньому Єгипті. В «папірусі Еберса» викладено анатомічні й медичні знання стародавніх єгиптян.

Проте найглибші відомості з анатомії людини тих часів можна знайти в працях учених Стародавньої Греції. Одним із перших анатомів античної епохи був Алкмеон із міста Кротона (VI—V ст. до н.е.), який першим робив розтини трупів тварин, вивчав будову внутрішніх органів. Великого значення він надавав головному мозкові — регуляторові роботи всіх внутрішніх органів.

Гіппократ (459—377 рр. до н.е.), геніальний лікар і анатом Стародавньої Греції, за яким історія віками зберігає почесне ім’я батька медицини, вперше розробив учення про чотири типи постави й темпераменту, описав будову окремих кісток і м’язів людського тіла, внутрішніх органів, магістральних кровоносних судин.

Арістотель (384—322 рр. до н.е.) вважав, що найважливішим органом людського тіла є серце. Він вивчав будову нервів, опорно-рухового апарата, розвиток зародка, вперше ввів термін «антропологія».

Герофіл (близько 300 р. до н.е.) й Еразістрат (300—250 рр. до н.е.) були першими, хто розтинав трупи людини в Александрії. Герофіл описав будову деяких черепних нервів, оболонок мозку, венозних пазух. Еразістрат увів терміни «артерія», «паренхіма», вважав, що найдрібніші вени переходять в артерії, а нерви відходять від головного та спинного мозку і є їхнім продовженням.

Римський лікар Руф (II ст. н.е.) докладно описав зоровий орган, перехрестя зорового нерва, капсулу кришталика; нервову систему розглядав як таку, що поєднує органи між собою в єдиному організмі.

Клавдій Гален (131—210 рр. н.е.), найвидатніший лікар-учений Стародавнього Риму, узагальнив анатомічні знання своїх попередників, вивчив будову нервів, м’язів, суглобів, функції органів. Його праці протягом 13 століть, аж до епохи Відродження, були головним джерелом анатомічних і медичних знань.

У V—X ст. центр світової культури з Європи перемістився на Схід, де в цей період працювало багато видатних учених, і серед них анатомів.

Всесвітньовідомий філософ, учений, лікар Сходу Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна) (980—1037) в своїй праці «Канон лікарської науки» подав багато знань з анатомії, фізіології, гігієни тощо.

У XII—XIV ст. у Західній Європі виникають перші університети, де на медичних факультетах викладаються й анатомічні науки. У 1326 р. Мондіно да Люцці (1275—1327) із Болоньї підготував підручник з анатомії, який перевидавався протягом двох століть. У 1594 р. в Падуї вперше відкрито анатомічний театр.

Великий внесок у розвиток анатомічної науки зробив геніальний італійський художник, учений, інженер, математик Леонардо да Війні (1452—1519). Разом із лікарем Toppe з Павії він протягом десятків років анатомував трупи й робив точні анатомічні зарисовки. Він видав атлас анатомії, в якому навів понад 800 точних і оригінальних малюнків кісток, м’язів, серця та інших органів. Леонардо да Вінчі вважають зачинателем функціональної анатомії.

Фундатором описової й систематичної анатомії був Андреас Везалій (1514—1564). Досліджуючи людські трупи, він виправив усю тогочасну анатомію, виявив близько 200 істотних помилок Галена, зокрема переконливо спростував його твердження, нібито правий шлуночок серця у дорослих сполучається з лівим. Зібравши свої анатомічні дослідження й систематизувавши їх, він опублікував у 1543 р. великий твір «Будова людського тіла, в семи частинах», який прекрасно проілюстрував художник Калькар — учень Леонардо да Вінчі та Тіціана. У частині І — описано скелет, у II — зв’язки та м’язи, в III — судини, в IV — нерви, в V — нутрощі, в VI — серце, органи дихання, в VII — мозок.

Роботу Везалія щодо дальшого вивчення будови людського організму продовжували багато видатних учених, переважно італійських.

Мігель Сереет (1509—1553) описав мале коло кровообігу. За матеріалістичні переконання інквізиція оголосила його єретиком, і вченого разом із його працею богословського змісту було спалено в Швейцарії.

Габріель Фаллопій (1523—1562) у книзі «Анатомічні спостереження» подав детальну характеристику будови зубного апарата, статевих органів (фаллопієвих труб), нирок, органів слуху і зору.

Бартоломео Євстахій (1510—1574) докладно описав анатомічну будову нирок, надниркових залоз, середнього та внутрішнього вуха (євстахієва труба), зубів, вен.

Ієронім Фабрицій (1537—1619) описав будову стравоходу, гортані, очей і венозні клапани. Він є засновником ембріології й порівняльної анатомії.

Уїльям Гарвей (1578—1657) у своїй праці «Анатомічні дослідження руху серця й крові у тварин» (1628 р.) довів, що кров рухається по замкненому колу судин.

Каспар Азеллі (1585—1626) відкрив лімфатичні судини, які до цього вважалися розгалуженням нервів. Праця з їх описом побачила світ у 1622 р.

Отже, на кінець XVI ст. зібралося достатньо даних, щоб правильно описати рух крові.

Відкриття Антоні Левенгуком (1632—1723) мікроскопа дало можливість ученим вивчати мікроскопічну будову клітин та окремих тканин, нервів, дрібних судин. Так, Марчелло Мальпігі (1628—1694) описав будову легеневих альвеол і капілярів, еритроцитів, нирок, селезінки, шкіри та інших органів. Ж. Кюв’є (1769—1832) створив учення про типи тварин, сформулював принцип кореляції частин організму.

Марі Франсуа Біта (1771 — 1802), французький анатом, фізіолог і клініцист, засновник гістології — вчення про тканини. Він розподілив вегетативну нервову систему на симпатичну й парасимпатичну.

У створення сучасної ембріології великий внесок зробив відомий російський учений Карл Бер (1792—1876), який розробив теорію зародкових листків.

Видатний німецький учений Теодор Шванн (1810—1882) створив клітинну теорію, за її основними положеннями: 1) всі тканини складаються з клітин; 2) рослинні й тваринні клітини подібні за будовою; 3) життєдіяльність кожної клітини самостійна.

Великий внесок у розвиток клітинної теорії зробив Рудольф Вірхов (1821 — 1902). Він довів, що клітини виникають лише шляхом поділу — «всяка клітина від клітини».

Чарлз Дарвін (1809—1882) у книзі «Про походження видів шляхом природного добору, або збереження найбільш пристосованих порід у боротьбі за існування» не лише пояснив будову тіла людини, а й показав шляхи його цілеспрямованого вдосконалення.

Ліонський учений Тавара й німецький учений Людвіг Ашоф описали будову провідної системи серця.

Датчанин Крог вивчив будову капілярів, Дж. Ленглі вперше описав будову автономної нервової системи, а К. Монаков, П. Флексінг, О. Фогт детально вивчали будову мозку людини.

У Росії анатомічна наука почала розвиватися набагато пізніше, ніж за кордоном — у першій половині XVII ст., коли з’явилися перші медичні школи. У цей період Єпіфаній Славинецький зробив переклад слов’янською мовою (1658) підручника з анатомії Андреаса Везалія.

Вітчизняна анатомія зародилася й почала цілеспрямовано розвиватися спочатку в Російській Академії наук, яку було засновано 1725 р., а пізніше й у Московському університеті, відкритому 1755 р. видатним російським ученим М. В. Ломоносовым (1711— 1765). Він закликав вивчати будову тіла та його органів шляхом безпосереднього спостереження.

Значний доробок у розвитку анатомічної науки в Росії належить учневі Ломоносова, першому вітчизняному професорові анатомії О. П. Протасову (1724—1796). Він перекладав російською мовою популярні медичні праці й розробляв російську медичну термінологію. Розглядав форму в зв’язку з функцією та умовами існування. М. І. Шейн переклав російською мовою працю Гейстера (1757) «Скорочена анатомія» й видав перший довідник російської анатомічної термінології.

Друга половина XVIII ст. позначається появою багатьох талановитих анатомів. Так, Д. І. Іванов морфологічно обґрунтував і пояснив із матеріалістичних позицій функцію нервової системи (1750). О.М. Шумлянський (1748—1795) детально описав будову капсули клубочка, сечових канальців, опублікував працю «Про будову нирок» (1782).

77. А. Загорський (1764—1846) — професор Петербурзької медико-хірургічної академії у своїх анатомо-дослідницьких роботах використовував порівняльну анатомію, видав перший у Росії класичний підручник з анатомії в двох томах («Скорочена анатомія, або Порадник до пізнання будови людського тіла», 1802).

Є. Й. Мухін (1766—1850) удосконалив російську анатомічну номенклатуру й написав найзмістовніший, як на той час, посібник з анатомії у 8 частинах (1818).

І. В. Буяльський (1789—1866), учень П. А. Загорського, був тривалий час єдиним у Росії спеціалістом з бальзамування трупів і органів за допомогою розробленого ним оригінального методу, йому ж належать численні праці з пластичної анатомії.

Видатний російський учений, лікар М. І. Пирогов (1810—1881) розробив оригінальний метод послідовного розтину заморожених трупів для вивчення топографії різних органів тіла. Результатом цієї роботи було видання капітальної праці «Топографічна анатомія заморожених розпилів людського тіла, зроблених у трьох напрямках» (1852—1859). Праця складається з фундаментального курсу топографічної анатомії й чотиритомного атласу з 212 таблиць із зображенням 970 розтинів людського тіла. М. І. Пирогова по праву вважають творцем топографічної анатомії. Він організував у Петербурзькій медико-хірургічній академії Анатомічний інститут (музей). Йому належать надзвичайні заслуги в розвитку медицини.

До створення сучасної ембріології доклав зусиль член Російської Академії наук К. М. Бер (1792—1876), який описав будову яйцеклітини ссавців (1827) і ранніх стадій розвитку зародкових листків.

П. Ф. Лесгафта (1837—1909) вважають засновником функціональної анатомії й теорії фізичного виховання. Він є автором всесвітньо відомої праці «Основи теоретичної анатомії», яка не втратила своєї наукової цінності й нині. П. Ф. Лесгафт висунув і обґрунтував положення про можливість спрямованого впливу фізичного виховання на організм людини.

Професор Київського університету В. О. Бец (1834—1894) першим описав великі пірамідальні клітини кори великого мозку, які названі його ім’ям, першим визначив морфологічно рухову зону мозку. Його справедливо вважають засновником науки про архітектоніку кори великого мозку.

М. П. Гундобін (1860—1908) свою діяльність присвятив вивченню анатомії, гігієни та патології дитячого віку.

Велике значення для розвитку анатомічної науки мають праці В. М. Тонкова, Б. О. Долго-Сабурова, В. М. Шевкуненка, В. П. Воробйова.

В. М. Тонков (1872—1954) розвивав функціональну анатомію, одним із перших застосував рентгенологічний метод для вивчення будови кісток, розробив теорію колатерального кровообігу, досліджував пластичність кровоносних судин.

Б. О. Долго-Сабуров (1900—1960), учень В. М. Тонкова, також вивчав колатеральний кровообіг і нейросудинні взаємозв'язки в центральній нервовій системі, досліджував функціональну анатомію судинної системи, пластичність венозного русла та його іннервацію.

В. М. Шевкуненко (1872—1952) очолював велику школу топографів-анатомів, вивчав типову й вікову анатомію, що давало змогу враховувати різновиди будови тіла й сприяло розвиткові індивідуального підходу у практичній хірургії. В. М. Шевкуненко написав перший вітчизняний посібник з оперативної хірургії й топографічної анатомії.

В. П. Воробйов (1876—1937) опублікував п’ятитомний атлас з анатомії, він заклав основи школи макромікроскопічної анатомії периферичної нервової системи, розробив спосіб бальзамування трупів.

М. Ф. Іваницький (1895—1969) працював у галузі функціональної анатомії з виходом у спортивну практику, започаткував спортивну морфологію.

М. А. Грем’яцький (1887—1963), автор підручника анатомії людини для біологів, розробляв питання порівняльної анатомії, палеонтології та антропології.