Анатомія людини - Г. І. Коляденко 2009
Вчення про м'язи (міологія)
Загальні відомості
Особливості будови опорно-рухового арапату
Ф. Енгельс вважає, що прямоходіння у якоїсь розвинутої породи людиноподібних мавп прислужилося до того, що рука стала набувати трудових навичок, які успадковувалися й закріплювалися в наступних поколіннях.
У зв’язку з тим, що людина в процесі своєї еволюції стала виконувати суспільно корисну працю, виникла потреба у вертикальному положенні. А це сприяло розвиткові специфічних особливостей будови опорно-рухового апарату. Сила тяжіння тіла людини, діючи у вертикальному напрямку, поступово змінювала форму скелета, суглобів і м’язів. Водночас це сприяло появі специфічних лише для людини хвороб опорно-рухового апарату: викривлення хребетного стовпа, плоскостопість, опущення внутрішніх органів та ін.
Пристосування до вертикальної статики й до прямоходіння видно при вивченні будови скелета людини. Так, хребетний стовп має форму піраміди: чим ближче до крижової кістки, тим тіла хребців масивніші, що спричинюється зростанням навантаження маси тіла на них. Під силою маси тіла у людини в процесі її життя формуються вигини хребта: лордози й кіфози, які забезпечують ресорну функцію, пом’якшують струси мозку та внутрішніх органів при локомоторних актах (ходьба, біг, стрибки).
На відміну від тварин, у тому числі й приматів, потиличний отвір і атлантопотиличний суглоб у людини переміщені ближче до середини черепа, що полегшує утримання голови у вертикальному положенні.
Нижні кінцівки людини значно масивніші, ніж верхні, й виконують лише локомоторну функцію. Цьому сприяють випрямленість ніг у колінному суглобі, більша розвиненість зв’язкового апарата, розширений таз, кращий розвиток м’язів-супінаторів по відношенню до пронаторів. Усе це додає більшої стійкості тілу людини під час стояння, ходьби, бігу та ін.
Є кілька основних рухів, яких нижня кінцівка набула в процесі еволюції:
1. Рухи, зв’язані з опорною функцією.
2. Рухи, під час яких нижня кінцівка виконує ресорну функцію.
3. Локомоторні рухи (ходьба, біг, стрибки та ін.).
4. Удари по якомусь предмету (спорт).
5. Віддалення тулуба від місця опори (підіймання на носках або зігнутих ногах).
6. Рухи, пов’язані з опорною функцією (провисання на зігнутих ногах).
7. Відштовхування від водного середовища (плавання).
Тазовий пояс людини незрівнянно масивніший за плечовий. Кисть руки пристосована до виконання складних, тонких рухів. Стопа має добре розвинуті склепіння, які разом з вигинами хребта виконують ресорну функцію, що захищає центральну нервову систему від струсів під час рухів. Вертикальне положення тіла утримується скороченням м’язів спини, а голови — скороченням потиличних м’язів.
Тіло людини завжди займає певне положення в просторі, що називається поставою, або осанкою. Постава підтримується мускулатурою і є індивідуальною для кожної людини. Постава залежить від розвитку скелета, м’язової системи, підшкірної основи, вигинів хребта, професії.
Розрізняють такі типи постави: нормальна, випрямлена, сутула, лордотична й кіфотична.
Нормальна постава характеризується рівномірними хвилеподібними вигинами хребта, голова тримається прямо, грудна клітка дещо виступає вперед вище живота, плечовий пояс на однаковій висоті й трохи розвернутий. Ноги прямі, п’ятки зближені, а носки розведені. Верхні кінцівки вільно звисають уподовж тулуба. За випрямленої постави вигини розвинені недостатньо. За сутулої постави збільшений грудний кіфоз, живіт виступає наперед, а грудна клітка западає. Майже такими ж ознаками характеризується й кіфотична постава, яка відрізняється від сутулої тільки більшим грудним кіфозом. Лордотична постава характеризується значно збільшеним поперековим лордозом.
Постава формується в дитячому віці й тому важливо слідкувати за її розвитком у шкільних умовах. Важливе значення має правильне освітлення класної кімнати, розміри шкільних меблів, відповідні до зросту дитини, посадка за партою та ін. Нормальна постава сприяє нормальному ростові й розвитку дитини, особливо позитивно впливає на функції таких життєво важливих органів, як легені, серце. Погана постава негативно позначається на розвитку організму, зменшує працездатність, знижує функціональну активність органів, прискорює втому.
Тіло людини майже завжди перебуває в рухах, які називаються локомоторними. До них належать ходьба, біг, стрибки та інші рухи, пов’язані з виконанням фізичної роботи та спортивних вправ.
Ходьба. Під час ходьби діють такі сили, як маса тіла людини, напруження м’язів, сила опору поверхні, по якій іде людина, й сила тертя. Ходьба являє собою поступове пересування в просторі, за якого порушення рівноваги чергується з її відновленням. При ходьбі тіло людини не втрачає зв’язку з опорою. Ходьба складається з таких елементів: переднього та заднього кроків, коли тіло спирається на одну ногу, та подвійної опори, коли тіло спирається на обидві ноги. Початок ходьби пов’язаний з виносом ноги, наприклад лівої, вперед, при цьому тіло спирається на одну ногу й частково втрачає рівновагу, утримується від падіння завдяки скороченням м’язів стегна та гомілки, тонусу м’язів черевного преса, таза та спини, а також земному тяжінню. В кінці переднього кроку ліва нога спирається п’яткою на землю, а п’ятка правої ноги відривається від землі, й опора переходить на головки плеснових кісток і пальців. Ліва нога опускається всією підошвою на землю або на іншу опору. В цей період тіло має подвійну опору. Права нога відривається від землі й виноситься вперед, рухи відбуваються в такій самій послідовності, як і лівою ногою (рис. 69).
Рис. 69. Повний цикл рухів під час ходьби:
а — права нога; б — ліва нога;
1, 2, 7, 8 — періоди подвійної опори; 1,2 — права нога виконує простий передній крок за подвійної опори; 3, 4 — ліва нога виконує задній простий крок; 5 — 8 — ліва нога виконує передній простий крок
Ходьба, або пересування людини в просторі, пов’язана з якоюсь поверхнею або опорою. Від якості опори залежить швидкість ходьби. Чим твердіша опора й більший опір, тим швидше й легше ходити. Якщо ж опорою є, наприклад, сипучий пісок, лід та інші поверхні, які дають незначний опір і невелике тертя, ходьба відчутно утруднюється. Таким чином швидкість ходьби прямо залежить від опорної поверхні, по якій людина ходить.
Біг відрізняється від ходьби тим, що під час нього відсутня подвійна опора. Біг починається з викиду однієї ноги, наприклад правої, вперед, і перш ніж вона торкнеться землі, ліва відштовхується від землі, й тіло перебуває в польоті, поки права нога не торкнеться землі. Наступна фаза бігу починається з лівої ноги й рух відбувається в такій самій послідовності.
Ходьба, біг, стрибки пов’язані, в основному, з динамічною роботою м’язів. Але гармонійний розвиток організму пов’язаний також зі статичними навантаженнями на м’язову систему організму, які сприяють розвиткові сили, витривалості. Рухова активність організму в період росту пов’язана зі спортивними й фізичними навантаженнями, викликає позитивні зміни в опорно-руховому апараті. Кістки стають міцнішими, витривалішими й менше травмуються. Всім відомо, що гіпокінезія (малорухомий спосіб життя) шкідлива для здоров’я людини. Наслідком її можуть бути ожиріння, склероз, розлади в серцево-судинній системі. Фізичне навантаження й спортивні вправи позитивно впливають на дихальну систему, збільшуючи життєву ємкість легень, яка своєю чергою активізує обмінні процеси, внаслідок чого збільшується споживання кисню клітинами й тканинами організму. Тренування м’язової системи позитивно впливає на кровоносну систему. Судини стають еластичнішими, що сприяє ефективному кровопостачанню організму. Систематичне тренування кістково-м’язової системи формує здоровий організм людини, здатний виконувати великі фізичні навантаження, протистояти негативним впливам навколишнього середовища, бактеріальній флорі, бути сильним і витривалим.
У зрілому віці систематичне тренування тіла зберігає нормальну поставу, попереджує відкладання солей у суглобах, віддаляє старіння організму. Постійне тренування м’язів сприяє збільшенню їхніх об’єму й сили, стимулює роботу серцево-судинної й дихальної систем. У тренованих людей частота дихання зменшується до 8—10 дихальних рухів за хвилину проти 16—20 у нетренованих. Легенева вентиляція може доходити до 120 л за хвилину й збільшується за рахунок глибини дихання, тоді як у нетренованих цей процес відбувається за рахунок збільшення частоти дихання. Пульс у тренованих нерідко дорівнює 50—55 за хвилину проти 70—75 у нетренованих. Значно збільшується хвилинний об’єм серця за невеликого збільшення частоти скорочення серця у тренованих, а у нетренованих хвилинний об’єм серця збільшується за рахунок збільшення частоти скорочення серця.