Анатомія людини - Г. І. Коляденко 2009

Вчення про нутрощі (спланхнологія)
Травна система (травний апарат)

Травна система (рис. 89) починається порожниною рота, яка складається з власне порожнини та присінка рота. Власне порожнина рота сполучається за допомогою зіва, який з’єднується з глоткою. Далі йдуть стравохід, шлунок, тонка й товста кишки, а закінчується травна система прямою кишкою з відхідником. До складу системи органів травлення входять слинні залози (привушна, підщелепна та під’язикова), печінка й підшлункова залоза.

Порожнина рота (cavitas oris) складається з присінка рота (vestibulum oris) і власне порожнини рота (рис. 90).

Присінок рота з’єднується з навколишнім середовищем щілиною рота, яка обмежена спереду губами, з бічних поверхонь — щоками, комірковими відростками й зубами. Вони розділяють ротову порожнину на дві частини. Губи являють собою дві м’язові складки, утворені кільцевим м’язом рота. їхня зовнішня частина вкрита шкірою, а внутрішня — слизовою оболонкою, яка переходить у слизовий покрив коміркових відростків. По середній лінії між губами та яснами слизова оболонка потовщується й утворює дві складки — вуздечки верхньої та нижньої губ. Зовнішня смужка губів червонуватого кольору внаслідок просвічування м’язів крізь епітеліальну оболонку. В підслизовій основі губ залягають слизові залози, вивідні протоки яких відкриваються на поверхню слизової оболонки. Губи утворюють кути рота.

Рис. 89. Травна система:

1 — тверде піднебіння; 2 — привушна залоза; 3 — м’яке піднебіння; 4 — глотка; 5 — стравохід; 6 — шлунок; 7 — підшлункова залоза; 8 — протока підшлункової залози; 9 — випин кишки; 10 — лівий згин ободової кишки; 11 — порожня кишка; 12 — низхідна ободова кишка; 13 — поперечна ободова кишка; 14 — сигмоподібна ободова кишка; 15 — м’яз — стискач відхідника, зовнішній; 16 — пряма кишка; 17 — клубова кишка; 18 — апендикс; 19 — сліпа кишка; 20 — клубово-сліпокишкова заслона; 21 — висхідна ободова кишка; 22 — правий випин ободової кишки; 23 — дванадцятипала кишка; 24 — жовчний міхур; 25 — печінка; 26 — жовчна протока; 27 — сфінктер воротаря; 28 — підщелепна залоза; 29 — під’язикова залоза; 30 — язик; 31 — порожнина рота

Рис. 90. Порожнина рота й зів:

1 — верхня зубна дуга; 2 — задня піднебінна дужка; 3 — піднебінний мигдалик; 4 — передня піднебінна дужка; 5 — спинка язика; 6 — нижня зубна дуга; 7 — нижня губа; 8 — зів; 9 — піднебінний язичок; 10 — м’яке піднебіння; 11 — тверде піднебіння; 12 — верхня губа

Васкуляризація губ здійснюється верхньою та нижньою підборідними артеріями, які є гілками лицевої артерії.

Іннервує губи лицевий нерв.

Щоки зовні вкриті шкірою, а зсередини — слизовою оболонкою. Між ними розташований щічний м’яз, особливо добре розвинений у немовлят. На слизовій оболонці щік відкриваються протоки невеликих слизових залоз, тіла яких залягають у підслизовій оболонці щік.

Власне порожнина рота (cavum oris) оточена спереду і з боків комірковими відростками й зубами, згори — твердим піднебінням і частиною м’якого піднебіння. Друга частина м’якого піднебіння оточує порожнину рота ззаду. Знизу власне порожнина рота утворена м’язом — діафрагмою порожнини рота.

Тверде піднебіння утворене піднебінними відростками верхніх щелеп і піднебінними кістками, вкритими слизовою оболонкою, яка зростається з окістям цих кісток, а тому вона тут нерухома. В слизовій оболонці міститься багато дрібних слизових залоз. По середній лінії тверде піднебіння має вузьку білу смужку — піднебінний шов, а в передній частині 3—4 поперечні піднебінні складки. Продовженням твердого піднебіння є м'яке піднебіння, що відокремлює порожнину рота від носової частини глотки. Вільну звислу частину м’якого піднебіння називають піднебінною завіскою. Вона являє собою м’язову пластинку, вкриту слизовою оболонкою, яка вільно звисає донизу. В середній частині м’якого піднебіння міститься піднебінний язичок, який є випином середньої частини завіски. З кожного боку піднебінна завіска переходить у дві дужки, одна йде в напрямку до кореня язика й називається піднебінно-язиковою, друга переходить у слизову оболонку бічної стінки глотки й називається піднебінно-глотковою. Між піднебінними дужками є невеликі заглиблення — мигдаликові ямки, де містяться піднебінні мигдалики. Всередині мигдалика є багато лімфатичних вузликів, де утворюються лімфоцити, які входять до складу єдиної імунної системи організму.

На медіальній поверхні мигдаликів багато мигдаликових ямок, що продовжуються в мигдаликові крипти. Ці утвори збільшують поверхню стикання мигдалика із зовнішнім середовищем.

Ззаду ротової порожнини є невеликий отвір — зів, що веде у глотку.

Слинні залози. В порожнину рота відкриваються протоки трьох пар слинних залоз великих і безліч малих, які виділяють слину.

Слина являє собою серозну рідину, до складу якої входять слиз, органічні й мінеральні речовини. Органічні речовини представлені ферментами: птіаліном і мальтазою, які сприяють розщепленню складних вуглеводів — полісахаридів до простіших фракцій — моно- й дисахаридів.

За будовою слинні залози поділяються на трубчасті, альвеолярні та трубчасто-альвеолярні.

Привушна залоза (glandula parotis, рис. 91) має неправильну трикутну форму. Розміщена вона у привушно-жувальній ділянці лиця, оточена привушно-жувальною фасцією. Спереду залозу частково прикриває власне жувальний м’яз. Із переднього її краю виходить привушна протока, яка через жувальний м’яз і жирову тканину доходить до щічного м’яза, пронизує його й відкривається на слизовій оболонці присінка рота навпроти другого верхнього великого кутнього зуба. Слина цієї залози рідка, серозна (білкова), без слизу. За будовою ця залоза складна, альвеолярна, маса — від 11 до 30 г.

Піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis) вдвоє менша від привушної, розміщується біля кута нижньої щелепи під щелепно-під’язиковим м’язом. Залоза трубчасто-альвеолярна, виділяє серозно-слизову рідину. Маса залози — 10—15 г. Протока піднижньо-щелепної залози огинає задній край щелепно-під’язикового м’яза й відкривається на під’язиковому сосочку.

Рис. 91. Залози порожнини рота:

1 — привушна залоза; 2, 3 — привушна протока; 4 — щічний м’яз; 5 — щічні залози; 6 — губні залози; 7 — верхня губа; 8 — язикові залози; 9 — нижня губа; 10 — слинний сосочок; 11 — велика під’язикова протока; 12 — мала під’язикова протока; 13 — нижня шелепа; 14 — м’язи язика; 15 — шелепо-під’язиковий м’яз; 16 — під’язикова залоза; 17 — протока піднижньощелепна; 18 — піднижньощелепна залоза; 19 — жувальний м’яз

Під'язикова залоза (glandula sublinguaris) розміщується безпосередньо під слизовою оболонкою дна порожнини рота. Залоза трубчасто-альвеолярна, змішана, виділяє серозну рідину й слиз. Переднім краєм залоза прилягає до внутрішньої поверхні тіла нижньої щелепи, а заднім — до піднижньощелепної залози. Численні малі протоки (10—12) цієї залози відкриваються дрібними отворами вздовж під’язикової складки. Одна, найбільша з них, велика під'язикова протока з’єднується з протокою піднижньощелепної залози й відкривається спільним отвором на під’язиковому слинному сосочку.

Дрібні слинні залози виділяють слиз. За місцем розташування їх називають губними, щічними, язиковими.

Рис. 92. Постійні зуби правої половини порожнини рота:

1, 2 — різці; 3 — ікло; 4, 5 — малі кутні; 6, 7, 8 — великі кутні

Слинні залози складаються з окремих часточок епітелію, розділених сполучною тканиною. В епітеліальних часточках продукується секрет, який через систему протоків — спочатку дрібних, а потім і більших виділяється в порожнину рота, де сприяє зволоженню та покриттю слизової оболонки порожнини рота слизом, просочуванню їжі ферментами й частковому її перетравлюванню.

Зуби (dentes) (рис. 92, 93) розташовані в коміркових лунках верхньої та нижньої щелеп. Зуб — надзвичайно міцний орган, побудований з органічної речовини, просякнутої неорганічними солями, за зовнішнім виглядом нагадує кістку. Зуб має коронку, шийку та корінь. Уся маса зуба побудована з дентину. Коронка вкрита емаллю, ще міцнішою за дентин (її твердість наближається до кварцу). Шийка та корінь зуба вкриті сірою речовиною — цементом, що гістологічно нагадує кістку. В порожнині зуба міститься пульпа, яка складається з судин, нервів та пухкої сполучної тканини.

На верхівці кореня є отвір, який продовжується в канал кореня. Крізь цей отвір у зуб входять судини та нерви. Коронка зуба виступає над яснами, які оточують шийку зуба, а корінь міститься в зубній комірці й оточений окістям, або періодонтом. За формою коронок і функцією зуби поділяють на різці, ікла, малі та великі кутні.

Рис. 93. Поздовжній розріз зуба:

1 — емаль; 2 — дентин; 3 — цемент; 4 — канал кореня; 5 — порожнина зуба

Кількість зубів прийнято записувати формулою, в якій числівником позначені зуби половини верхньої щелепи, а знаменником — зуби нижньої щелепи:

Формулу зуба слід читати так: 2 різці, 1 ікло, 2 малих кутніх, З великих кутніх зуби як у верхній, так і в нижній половинках щелеп.

Коронка кожного зуба має кілька поверхонь. Поверхню, обернену до зуба протилежної щелепи, називають поверхнею змикання, обернену до присінка, — присінковою; до язика — язиковою, а до сусіднього зуба — контактною поверхнею.

Поверхня різців гостра ріжуча, долотоподібної форми, корінь конусоподібний, здавлений з боків. Ріжучий край ікла нагадує усічений конус; корінь один. Верхні ікла більші й масивніші за нижні.

Малі кутні зуби мають на жувальній поверхні по два горбики: внутрішній — язиковий і бічний — присінковий. Нижні малі кутні зуби мають по одному злегка сплюснутому кореню, верхні зуби можуть мати два корені або один, розгалужений на два.

Великі кутні зуби мають коронку кубічної форми. На жувальній поверхні є по чотири горбики: два язикові та два присінкові. У першого нижнього великого кутнього зуба іноді буває 5 горбиків — два язикових та три присінкових. У верхніх великих кутніх зубів по три корені: два бічних — присінкових і один внутрішній — язиковий. У нижніх великих кутніх зубів по два корені: передній і задній. Треті великі кутні зуби, або останні, прорізуються у віці 17—25 років і пізніше, а тому вони дістали назву зубів мудрості:; вони можуть і зовсім не з’являтися. Зуби мудрості є рудиментарними утвореннями. У 15 % людей зуби мудрості відсутні на верхній щелепі.

Розвиток зубів в онто- й філогенезі. У дітей зуби прорізуються, на 6—8 місяцях життя. Вони непостійні, це так звані молочні зуби, їх 20 і виростають вони до дворічного віку. їхня формула

тобто 2 різці, 1 ікло, малих кутніх у дітей цього віку немає, а є 2 великих кутніх відповідно в половині верхньої та нижньої щелепи.

Першими прорізуються середні нижні різці, потім — усі верхні різці, а в 10—12 місяців виростають усі різці. В 12—15 місяців прорізуються кутні зуби, потім — у 18—20 місяців — ікла, в 20—24 місяці — всі молочні зуби. В шість років молочні зуби починають випадати й на їхньому місці прорізуються постійні. Процес зміни зубів протікає поступово й закінчується в 12—15 років.

Змикання верхніх різців з нижніми називається прикусом. Нормальний прикус характеризується тим, що зуби однієї щелепи стикаються із зубами другої щелепи, причому кожен із зубів верхньої щелепи стикається із зубом нижньої щелепи, розміщений латерально щодо однойменних зубів стикання.

Зуби виконують функцію відрізування, утримування й подрібнення їжі, а також сприяють чистоті звукової мови.

Розвиток зубів починається з другого місяця розвитку зародка. Після злиття двох верхньощелепних і нижньощелепних горбів у зародка утворюються дві заглибини, які відділяють ясна від губних складок. З епітелію ясен формується зубна пластинка, на якій з’являються емалеві органи у вигляді потовщень, число яких відповідає кількості молочних зубів. Потовщення мають вигляд бруньок, які з’єднуються з пластинкою тонкою шийкою. Назустріч брунькам вростає мезенхіма, яка утворює зубний сосочок. Емалевий орган формує емаль зуба, а із зубного сосочка закладаються дентин і зубна пульпа. Цемент розвивається з ембріональної сполучної тканини.

В процесі розвитку такі зуби, як різці, ікла й малі кутні, мають по 2 зачатки, з одних розвиваються молочні зуби, з інших — постійні. Зачатки постійних великих кутніх зубів з’являються лише на 6-му місяці розвитку плоду.

В процесі філогенезу зуби виникли з особливих шкірних лусочок примітивних риб і мали вигляд твердих утворень, які з’явилися набагато раніше за кістковий скелет. У риб, амфібій, рептилій протягом життя спостерігається багаторазова зміна зубів.

Язик (lingua) — м’язевий орган, утворений посмугованими м’язами, вкритий слизовою оболонкою (рис. 94). М’язи язика представлені двома групами: скелетні та власні. До скелетних м’язів належать: підборідно-язиковий, під’язиково-язиковий і шилоязиковий.

Підборідно-язиковий м'яз висуває язик уперед і вниз.

Під'язиково-язиковий м'яз тягне язик назад і вниз.

Шилоязиковий м'яз тягне язик назад і вгору.

Власне м’язи язика розміщені в поздовжньому, поперечному й косому напрямках. Останні йдуть від верхньої поверхні язика косо вниз, мають вигляд підвішених м’язів.

Язик має видовжену овальну форму, його верхня поверхня називається спинкою, передня частина — кінчиком, а задня — коренем. Між кінчиком і коренем міститься тіло язика. Під язиком слизова оболонка порожнини рота утворює вуздечку язика.

Слизова оболонка язика вкрита багатошаровим плоским епітелієм, який не має підслизової оболонки й безпосередньо зрісся з м’язами. Краї та спинка язика всіяні язиковими сосочками, які за формою поділяються на ниткоподібні, грибоподібні, листоподібні, обваловані (оточені валиком).

Ниткоподібні сосочки вкривають усю спинку язика, виконують механічну й дотикову функції.

Грибоподібні сосочки розміщуються між ниткоподібними і сприймають смакові відчуття. Сосочки оточені валиком, містяться між спинкою й коренем язика, розміщуються у вигляді римської цифри V, кількість їх — від 7 до 12.

Листоподібні сосочки розміщуються на задніх частинах країв язика. Вони також сприймають смакові відчуття.

На верхній поверхні кореня язика є язиковий мигдалик.

Язик виконує кілька важливих функцій: є органом членороздільної мови, оскільки більшість звуків вимовляються з його участю; переміщує їжу з однієї частини порожнини рота в іншу, є органом смаку.

Глотка (pharynx) розміщена на передній поверхні шийного відділу хребта, починається від основи черепа; на рівні VI шийного хребця переходить у стравохід. Довжина її дорівнює 12—15 см. Складається глотка з носової, ротової і гортанної частин.

Рис. 94. Верхня поверхня язика:

1 — корінь язика; 2 — піднебінний мигдалик; 3 — мигдалик язика; 4 — погранична борозна; 5 — грибоподібні сосочки; 6 — тіло язика; 7 — спинка язика; 8 — серединна борозна язика; 9 — верхівка язика; 10 — ниткоподібні сосочки; 11 — сосочки, оточені валиком; 12 — листоподібні сосочки; 13 — надгортанник; 14 — несправжня голосова складка; 15 — справжня голосова складка; 16 — голосова щілина

Носова частина глотки сполучається з порожниною носа за допомогою хоанів. З боків у носову частину відкриваються глоткові отвори слухових труб, які з’єднують її з барабанною порожниною. Носова частина глотки розміщена на рівні м’якого піднебіння й тягнеться до основи черепа.

Ротова частина глотки має один отвір — зів. У передній стінці нижнього відділу глотки є отвір, який веде в гортань. Нижньої стінки глотки немає, вона звужується й переходить у стравохід.

Рис. 95. Порожнина глотки:

1 — порожнина носа; 2 — тверде піднебіння; 3 — м’яке піднебіння; 4 — клиноподібна пазуха; 5 — глотковий отвір слухової труби; 6 — глотковий мигдалик; 7 — передня дуга атланта; 8 — язичок (піднебінний); 9 — піднебінний мигдалик; 10 — надгортанник; 11 — перснеподібний хрящ; 12 — стравохід; 13 — трахея; 14 — щитоподібний хрящ; 15 — під’язикова кістка; 16 — підборідно-язиковий м’яз; 17 — присінок рота; 18 — власне порожнина рота

Стінка глотки складається з трьох оболонок: внутрішньої — слизової з підслизовим шаром, середньої — м’язової та зовнішньої — сполучнотканинної, або адвентиціальної.

М’язова оболонка глотки утворена п’ятьма парами посмугованих м’язів, три з них — колові м’язи-стискачі, або констриктори, які своїми скороченнями проштовхують їжу з глотки у стравохід. Дві пари м’язів розміщені в поздовжньому напрямку, вони підіймають глотку. Глотка оточена пухкою сполучною тканиною, завдяки якій може вільно рухатися при акті ковтання.

На верхній стінці носоглотки міститься непарний лімфоїдний мигдалик, два парних лежать біля слухових труб, які сполучають носову частину глотки з середнім вухом, один непарний лежить у ділянці кореня язика, і є ще два піднебінних. Ці мигдалики утворюють лімфоепітеліальне кільце Пирогова, який уперше дослідив і детально описав його.

Стравохід (esophagus) являє собою трубку, що починається на рівні VI—VII шийних хребців, а на рівні XI грудного хребця переходить у шлунок. Стравохід у дорослої людини завдовжки 25 см. Із грудної клітки він через діафрагму потрапляє в черевну порожнину, де з’єднується із вхідною частиною шлунку.

Стравохід умовно поділяють на три частини: шийну, грудну та черевну. Стравохід лежить спереду хребетного стовпа й на своєму шляху має чотири вигини: два в сагітальній та два у фронтальній площинах. Стінка стравоходу складається зі слизової (внутрішньої), м’язової (середньої) та зовнішньої (адвентиціальної) оболонок. Крім того, черевна частина стравоходу покрита серозною оболонкою.

Слизова оболонка утворює поздовжні складки, які заповнюють порожнину стравоходу. Під слизовою оболонкою міститься підслизовий шар, у якому розташовані слизові залози, протоки яких відкриваються на поверхні слизової оболонки. Слиз, що виділяється залозами, змащує слизову оболонку й полегшує проштовхування їжі. Складки слизової оболонки під час проходження їжі згладжуються.

М'язова оболонка стравоходу складається з двох шарів: внутрішнього — з поперечним, або коловим, розміщенням волокон — і зовнішнього — з поздовжнім. Від м’язової оболонки відходять численні відростки, які у вигляді тяжів підвішують стравохід до навколишніх органів. У місці проходження стравоходу через діафрагму навколо нього утворюється ніби жом з колового м’яза.

Адвентиціальна оболонка, що складається з пухкої сполучної тканини, має невелику кількість еластичних волокон, якими фіксується до інших органів у задньому середостінні. В адвентиціальній оболонці проходять кровоносні, лімфатичні судини, які несуть лімфу від стравоходу, тут також міститься нервове сплетення стравоходу.

На своєму шляху стравохід має три звуження: перше — на місці початку стравоходу, друге — на перехресті стравоходу з лівим головним бронхом і трахеєю, третє — на місці переходу стравоходу через діафрагму.

Шлунок (ventriculus s.gaster, рис. 96) — найбільш розширена частина травного апарату. Його ємкість — від 1,5 до 3 л, але це не межа, бо шлунок має здатність під впливом великих об’ємів їжі та рідини розтягуватися — іноді до 10 л.

Шлунок лежить під діафрагмою, 5/6 частин його тіла — ліворуч, а 1/6 частина — праворуч від серединної площини тіла. На рівні X—XI грудного хребця шлунок має вхід (cardia), це місце з’єднання його зі стравоходом. На рівні XII грудного та І поперекового хребців шлунок має вихід, воротар (pylorus) — це місце переходу шлунка в тонку кишку. Між входом і виходом міститься тіло шлунка, яке має передню підвищену частину, що називається склепінням, або дном шлунка. Верхня поверхня увігнута й утворює малу кривизну шлунка, а нижня, опукла — велику кривизну шлунка. Дно шлунка передньою поверхнею прилягає до лівого купола діафрагми, а задньою — до селезінки. Мала кривизна шлунка спрямована до нижньої поверхні лівої частки печінки, а велика — прилягає до поперечної ободової кишки й частково — до селезінки.

Стінка шлунка складається з трьох шарів, або оболонок: слизової, м’язової та серозної (рис. 97).

Слизова оболонка (tunica mucosa) є продовженням слизової оболонки стравоходу й тягнеться до входу в дванадцятипалу кишку. На місці переходу утворюється циркулярна складка, яка дістала назву воротаревої заслонки. Слизова оболонка завдяки мембрані з гладеньких м’язів і підслизовій оболонці збирається в численні складки різного розміру. Довгі складки розташовані в поздовжньому напрямку, між ними пролягають короткі поперечні складки, які їх з’єднують між собою й при цьому утворюють мережоподібну поверхню слизової оболонки шлунка. На поверхні слизової оболонки відкриваються протоки шлункових залоз. На 1 мм слизової оболонки налічується близько 100 залоз. Залози поділяються на основні, що виділяють шлунковий сік, та обкладинкові (залози дна шлунка), які виділяють соляну кислоту. Додаткові залози виділяють слиз. У товщі слизової оболонки шлунка розміщені поодинокі шлункові лімфатичні вузлики.

Рис. 96. Будова стінки шлунка:

1 — складки слизової оболонки; 2 — м’язова оболонка; 3 — серозна оболонка; 4 — пілоричний отвір; 5 — складки слизової оболонки стравоходу

В шлунку, наповненому їжею, слизова оболонка розгладжується, й складки зникають.

М'язова оболонка (tunica muscularis) утворена гладенькими м’язами, які розміщені в трьох напрямках: зовнішній, або поздовжній шар, середній, або циркулярний, і внутрішній — косий. У місці вихідного отвору шлунка утворюється м'яз — стискач воротаря — жом.

Серозна оболонка шлунка (tunica serosa) є частиною очеревини, яка покриває передню й задню поверхні шлунка за винятком невеликої частини задньої стінки. В ділянці малої й великої кривизни листки серозної оболонки утворюють очеревинні зв’язки шлунка.

Шлунково-діафрагмальна зв'язка йде ліворуч від малої кривизни до діафрагми. Праворуч розміщена печінково-шлункова зв'язка, яка переходить у зв’язку, що з’єднує верхній відділ дванадцятипалої кишки з воротами печінки. Ці три зв’язки утворюють малий сальник. Від великої кривизни шлунка починається шлунково-ободовокишкова зв’язка, від якої починається складка, котра у вигляді двох листків проходить до малого тазу й утворює два передні листки великого кишки становить 5—7 м. Дванадцятипала кишка коротка, довжина її 25—30 см, 2/5 довжини тонкої кишки припадає на порожню кишку, а 3/5 — на клубову.

Рис. 97. Слизова оболонка дна

Рис. 98. Великий сальник:

1 — печінка; 2 — шлунок; 3 — великий сальник; 4 — сигмоподібна кишка; 5 — тонка кишка; 6 — парієтальна очеревина; 7 — висхідна ободова кишка; 8 — поперечна ободова кишка; 9 — жовчний міхур; 10 — діафрагма

Стінка тонкої кишки складається з таких шарів-оболонок: слизової, підслизової, двошарової, м’язової та серозної.

Слизова оболонка утворює численні незамкнені колові складки, які збільшують її поверхню всмоктування. Складки в ній утворюються завдяки основі, якою служить підслизова оболонка. На слизовій оболонці є багато кишкових ворсинок (22—40 на 1 мм²). Кишкові ворсинки — це вирости пластинки слизової оболонки, яка побудована з пухкої сполучної тканини. Кишкові ворсинки вкриті одношаровим циліндричним епітелієм. У кожній є розгалужені кровоносні капіляри та лімфатичні судини. Кишковими ворсинками всмоктується перетравлена їжа. Венозні капіляри всмоктують білки та вуглеводи, а лімфатичні судини — жири. Кожна ворсинка вкрита мікроворсинками. їх налічується близько 1500—3000 на кожній клітині. За рахунок мікроворсинок збільшується поверхня всмоктування. У кишкових ворсинках виявлено травні ферменти, завдяки яким відбувається пристінкове перетравлювання та всмоктування їжі. Епітелій слизової оболонки кишок по всій довжині вкритий трубчастими кишковими залозами, які виробляють кишковий сік, а також бокалоподібними клітинами, які виділяють слиз. У слизовій оболонці є захисні пристосування у вигляді поодиноких лімфатичних вузликів, які виконують захисну функцію. Крім того, в тонкій кишці є й довгасті скупчення лімфатичної тканини — пейєрові бляшки — близько 30—40, розміром 1—3 см. Більшість їх міститься у клубовій кишці й менше — у порожній.

М'язова оболонка тонкої кишки складається з поздовжніх гладеньких м’язів, які утворюють зовнішній шар, і колового, або циркулярного, внутрішнього шару. М’язова оболонка найкраще розвинута у дванадцятипалій кишці й гірше — в клубовій. Завдяки скороченням м’язової оболонки досягаються перистальтичні рухи, перемішування їжі, всмоктування, а також евакуація її до товстої кишки.

Серозна оболонка — зовнішня. Вона вкриває всі відділи тонкої кишки, лише дванадцятипала кишка вкрита серозною оболонкою тільки спереду.

Дванадцятипала кишка (duodenum) починається від воротаря шлунка, має підковоподібну форму, фіксована (зрощена з задньою черевною стінкою) (рис. 99), а тому не може змінювати своє положення. Верхня частина, низхідна, лежить на рівні І поперекового хребця, йде праворуч по тілах хребців і досягає III поперекового хребця, потім, утворюючи згин ліворуч, переходить у висхідну частину, а на рівні II поперекового хребця переходить у порожню кишку. На задній стінці дванадцятипалої кишки лежить клубова складка, яка закінчується великим сосочком — місцем відкриття в дванадцятипалу кишку загальної жовчної протоки й протоки підшлункової залози, які проходять уздовж складки. Нерідко вище великого сосочка є малий сосочок — місце для відкриття додаткової протоки підшлункової залози, головка якої огортається середньою частиною дванадцятипалої кишки.

Основною функцією дванадцятипалої кишки є перетравлення їжі. Головний фермент, що перетравлює білки, — трипсиноген, у кишці перетворюється на трипсин. Жовч, що виділяється печінкою через загальну жовчну протоку, сприяє емульгуванню й перетравлюванню жиру.

Рис. 99. Підшлункова залоза й дванадцятипала кишка:

1 — тіло підшлункової залози; 2 — протока підшлункової залози; 3 — хвіст підшлункової залози; 4 — перехід дванадцятипалої кишки в порожню кишку; 5 — верхня брижова артерія; 6 — верхня брижова вена; 7 — висхідна частина дванадцятипалої кишки; 8 — горизонтальна (нижня) частина; 9 — колові складки; 10 — сосочки дванадцятипалої кишки; 11 — поздовжня складка; 12 — головка підшлункової залози; 13 — низхідна частина дванадцятипалої кишки; 14 — додаткова протока підшлункової залози; 15 — верхній згин дванадцятипалої кишки; 16 — верхня горизонтальна частина; 17 — воротар

Порожня кишка (jejunum) і клубова кишка (ileum) з усіх боків покриті очеревиною й підвішені до задньої стінки черевної порожнини на брижі й утворюють численні кишкові петлі.

По всій довжині їхня слизова оболонка утворює 600—650 складок, покритих кишковими ворсинками й мікроворсинками, що містяться на апікальній поверхні циліндричних клітин епітелію.

Тонка кишка завдяки м’язовій оболонці завжди рухається. Рухи бувають двох видів: маятникоподібні — за рахунок поперемінного скорочення поздовжніх і колових м’язів — і перистальтичні — за рахунок одночасного скорочення обох шарів м’язів. Завдяки рухам відбувається перемішування перетравленої їжі в тонкій кишці та проштовхування її в напрямку товстої кишки. Крім того, стінки кишки завжди перебувають у стані тонічного скорочення. Ось чому з утратою тонусу у трупа довжина кишок порівняно з живою людиною збільшується на 1,5—2 м.

Товста кишка (intestinum crassum) починається в правій клубовій ямці, де закінчується клубова кишка. Отвір між клубовою і товстою кишкою оточений слизовою оболонкою, яка утворює клубово-ободову, або баугінієву заслінку. Вона автоматично закриває вхід у тонку кишку після проштовхування залишків їжі в товсту кишку.

Товста кишка має довжину 1,5—2 м й поділяється на три відділи: сліпу, ободову й пряму кишки (рис. 100).

Рис. 100. Сліпа кишка, червоподібний відросток і висхідна ободова кишка:

1 — стрічка товстої кишки; 2 — сальникові привіски; 3 — півмісяцеві складки ободової кишки; 4 — баугінієва заслінка; 5 — клубова кишка; 6 — брижа червоподібного відростка; 7 — червоподібний відросток; 8 — сліпа кишка; 9 — випини ободової кишки

Стінка товстої кишки за будовою нагадує стінку тонкої кишки, хоча й має деякі відмінності. Так, поздовжній шар м’язової оболонки товстої кишки не суцільний, а утворює три стрічки (taenia) — брижову, сальникову та вільну. До брижової стрічки прикріплена брижа, до сальникової — великий сальник, вільна стрічка не зв’язана ні з брижею, ні з сальником. У зв’язку з тим, що стрічки коротші за товсту кишку, вони її ніби збирають у складки, або випини, які ще називають ампулами, або гаустрами (haustra coli). Між випинами є борозни, які на слизовій оболонці утворюють півмісяцеві складки. Зовні на серозній оболонці кишки — вирости, в яких накопичується жир. Слизова оболонка покрита одношаровим циліндричним епітелієм. Кишкових ворсинок і пейєрових бляшок у товстій кишці немає, а є поодинокі лімфатичні вузлики, багато бокалоподібних клітин і трубчастих залоз.

Сліпа кишка (intestinum caecum) завдовжки 7—8 см, від неї відходить червоподібний відросток, або апендикс (appendix vermiformis), завдовжки 8—9 см (іноді 18—20 см). Сліпа кишка без брижі, апендикс має власну брижу.

Ободова кишка (intestinum colon) є продовженням сліпої кишки. Вона поділяється на чотири відділи: висхідна, поперечна, низхідна й сигмоподібна.

Висхідна ободова кишка (colon ascendens) завдовжки 14—18 см, розміщена в правій частині черевної порожнини, прилягає до задньої черевної стінки та до правої нирки, утворюючи правий згин, переходить у поперечну ободову кишку (colon transversum), довжина якої 25—30 см, і брижею прикріплюється до задньої черевної стінки. Ця кишка розміщена впоперек між печінкою та селезінкою, середня частина її дугоподібно вигинається наперед. Спереду ободова кишка покрита великим сальником. Під нижнім краєм селезінки, спереду лівої нирки, поперечна ободова кишка* утворює лівий згин і переходить у низхідну ободову кишку (colon descendens).

Низхідна ободова кишка завдовжки 10—12 см, лежить зліва в черевній порожнині, прилягає до задньої черевної стінки. В ділянці лівої клубової ямки низхідна ободова кишка переходить у сигмоподібну ободову кишку (colon sigmoideum), яка має власну брижу. В сигмоподібній кишці м’язові стрічки дещо розширюються. На рівні III крижового хребця сигмоподібна кишка переходить у пряму кишку, довжина якої 15—20 см. Цією кишкою закінчується травний канал (рис. 101).

Пряма кишка (rectum) утворює два згини: крижовий, опуклістю назад, що відповідає кривизні тазової поверхні крижової кістки, та промежинний, розміщений після проходження кишкою діафрагми таза. Слизова оболонка прямої кишки має 5—10 поздовжніх складок — відхідникових стовпців, між якими є пазухи — невеликі заглиблення, де можуть затримуватися сторонні тіла. Нижня третина прямої кишки розширена й називається ампулою. Закінчується пряма кишка відхідником, що має два сфінктери — внутрішній м'яз — стискач відхідника з гладеньких м’язів — мимовільний, і зовнішній м'яз — стискач відхідника з посмугованих м’язів — вольовий. Верхня частина прямої кишки має брижу.

Поздовжні волокна м’язової оболонки товстої кишки, скорочуючись, розширюють кишку, а колові навпаки — звужують її. Скорочення товстої кишки мають хвилеподібний характер.

У товстій кишці формуються калові маси та всмоктується вода. У дітей товста кишка дещо коротша, ніж у дорослих, і дорівнює в середньому 40—45 см. За перший рік життя вона збільшується вдвоє. Апендикс у дітей конусоподібної форми. У новонародженої дитини слабо розвинені м’язові стрічки, на серозній оболонці немає вигинів та ампул, вони з’являються на 6-му місяці життя дитини. На першому році життя у дітей немає сальника. Формування товстої кишки триває 3,5—4 роки. Маса кишки збільшується до 40-річного віку, після чого поступово зменшується через потоншення м’язової оболонки. Апендикс заростає й має вигляд невеликого виростка.

Серозну оболонку, що вистилає стінки черевної порожнини, називають очеревиною. Вона представлена парієтальним, або пристінковим, і вісцеральним, внутрішнім, листками. Між ними утворюються порожнини, в яких містяться внутрішні органи.

Підшлункова залоза (pancreas) розміщена позаду шлунка на рівні тіла І поперекового хребця. Маса її 70—100 г, довжина 20—22 см, ширина близько 4 см. Згори залоза покрита тонкою сполучнотканинною капсулою. Складається з головки, тіла й хвоста. Головка лежить у підковоподібному вигині дванадцятипалої кишки, тіло — на рівні І поперекового хребця й прилягає до задньої черевної стінки, а хвіст досягає селезінки та лівої нирки.

Рис. 101. Пряма кишка:

1 — кінець стрічки на сигмоподібній кишці; 2 — сигмоподібна кишка; 3 — поздовжні м’язові волокна; 4 — м’яз — підіймач відхідника; 5, 7 — гачки, що відтягують м'яз; б — зовнішній м’яз — стискач відхідника; 8 — ампула прямої кишки; 9 — звуження на місці поперечної складки

Підшлункова залоза складається з одношарового епітелію й належить до складних альвеолярнотрубчастих залоз, які утворюють окремі, з’єднані перетинками сполучної тканини часточки, що відходять від капсули.

Клітини підшлункової залози виділяють підшлунковий сік, до складу якого входять ферменти — трипсин, хімотрипсин, амілаза, ліпаза та інші, які перетравлюють білки, жири й вуглеводи. За добу виділяється від 500 мл до 2 л підшлункового соку, що має лужну реакцію.

Клітини підшлункової залози мають конічну форму. Кожна ядром розділена на основну, або базальну, розширену та звужену конічну апікальну частини. Апікальна на вигляд зерняста і є секреторною частиною клітини.

Підшлунковий сік з клітин залози поступає у внутрішньочасточкові протоки, які в свою чергу впадають у міжчасточкові протоки, а останні — в підшлункову протоку, що проходить по всій її довжині, від хвоста до головки, й відкривається загальним отвором після з’єднання із загальною жовчною протокою на великому сосочку дванадцятипалої кишки. В місці з’єднання з кишкою є м'яз — стискач протоки підшлункової залози.

Підшлункова залоза — залоза змішаної секреції. Виділяючи травний підшлунковий сік, вона функціонує як залоза зовнішньої секреції. Але до її складу ще входять групи клітин діаметром 0,1—0,3 мм, які містяться в товщі залозистих часточок і мають назву острівці підшлункової залози, або острівці Лангерганса. Кількість острівців коливається в межах від 200 тис. до 1800 тис. Секрет, або інкрет, цих клітин — інсулін — надходить безпосередньо в кров. Він впливає на вуглеводний обмін.

Отже, підшлункова залоза одночасно є залозою і зовнішньої, й внутрішньої секреції.

Печінка (hepar; рис. 102) лежить у правому верхньому відділі черевної порожнини, під діафрагмою. Це найбільша залоза тіла людини. Має червоно-бурий колір, ззовні покрита серозною оболонкою, яка утворює сагітальну серпоподібну зв'язку, що поділяє печінку на дві частки: праву — велику та ліву — значно меншу. Ці частки займають відповідні місця: права частка — під правим куполом діафрагми, а ліва — під лівим. Знизу серпоподібна зв’язка переходить у круглу зв’язку печінки.

Діафрагмальна поверхня печінки опукла, нутряна — нерівна, дещо ввігнута й має ряд втиснень, відповідно до тих органів, до яких прилягає, а саме: до нирки, ободової та дванадцятипалої кишок.

На нутряній поверхні печінки є дві поздовжні борозни, які йдуть спереду назад. Ліва борозна ділить печінку на ліву та праву частки.

Рис. 102. Печінка, підшлункова залоза й дванадцятипала кишка:

1 — ліва вінцева зв’язка печінки; 2 — ліва частка печінки; 3 — серпоподібна зв’язка печінки; 4 — печінкова протока; 5 — загальна жовчна протока; 6 — підшлункова протока; 7 — підшлункова залоза; 8 — початок порожньої кишки; 9 — дванадцятипала кишка; 10 — жовчний міхур; 11 — міхурова протока; 12 — квадратна частка печінки; 13 — права частка печінки; 14 — права вінцева зв’язка печінки

Між двома поздовжніми борознами є одна поперечна, завдяки їй у печінці утворюються ще дві невеличкі частки: квадратна — передня й хвостата — задня. Поперечна борозна називається воротами печінки.

У лівій поздовжній борозні міститься венозна зв’язка — заросла венозна протока плода і кругла зв’язка — заросла пупкова вена плода (рис. 103).

У правій поздовжній борозні лежать жовчний міхур і нижня порожниста вена, в яку відкриваються печінкові вени.

У ворота печінки входять ворітна вена (vena porta), власна печінкова артерія й нерви, а виходять загальна печінкова протока й лімфатичні судини. Загальною печінковою протокою виходить жовч. Відкривається ця протока на сосочку дванадцятипалої кишки разом із підшлунковою протокою.

Печінка майже вся покрита очеревиною, за винятком ділянки, де лише задня її поверхня з’єднується з діафрагмою (за допомогою вінцевої зв'язки) та черевною порожниною. На нутряній поверхні печінки є дві зв’язки: печінково-дванадцятипала й печінково-шлункова. Вони утворюють малий сальник.

Під серозною оболонкою печінки міститься сполучнотканинна оболонка — гліссонова капсула, яка проникає в залозисту тканину печінки й утворює сітку (строму), в комірках якої локалізуються печінкові часточки розміром 1 — 1,5 мм кожна (рис. 104). Формою вони нагадують багатогранну призму. Печінкові часточки складаються з клітин, які мають назву гепатоцитів, у них відкладається глікоген. Гепатоцити розміщені рядами-балками, в кожній із них по ява ряди клітин. Балки лежать радіально, сходяться до міжчасточкової вени, що міститься в центрі часточки. Від кожної клітини відходять жовчні протоки, які впадають у міжчасточкову жовчну протоку і утворюють ліву й праву печінкові протоки (відповідно до часток печінки). Вийшовши з воріт печінки, права та ліва печінкові протоки зливаються й утворюють загальну печінкову жовчну протоку, яка з’єднується з протокою жовчного міхура.

Рис. 103. Печінка (нутряна поверхня):

1 — нижня порожниста вена; 2 — задня поверхня печінки; 3 — втиснення нирки; 4 — права частка печінки; 5 — втиснення ободової кишки; 6 — втиснення дванадцятипалої кишки; 7 — жовчний міхур; 8 — квадратна частка; 9 — міхурова протока; 10 — кругла зв’язка печінки; 11 — жовчна протока; 12 — печінкова протока; 13 — ворітна вена; 14 — власна печінкова артерія; 15 — втиснення шлунка; 16 — ліва частка печінки; 17 — втиснення стравоходу; 18 — хвостата частка

Рис. 104. Будова часточки печінки:

1 — центральна вена часточки; 2 — гілка печінкової артерії; 3 — гілка ворітної вени; 4 — міжчасточкова артерія; 5 — міжчасточкова гілка ворітної вени; 6 — жовчні протоки; 7 — міжчасточкова вена; 8 — гілки печінкової вени; 9 — міжчасточкові перегородки; 10 — печінкові балки; 11 — капіляри ворітної вени

Печінкова артерія й ворітна вена всередині печінки розгалужуються на дрібніші судини, їхні гілочки оточують кожну часточку, тому їх називають міжчасточковими. Міжчасточкові артерії й вени розпадаються на капіляри, які входять усередину часточки. Венозні капіляри радіально пронизують часточку, з них кров надходить у центральну вену, яка пронизує часточку в поздовжньому напрямку й відкривається в одну зі збиральних міжчасточкових вен, що впадають у 3—4 печінкові вени, а ці в свою чергу вливаються в нижню порожнисту вену.

Протягом однієї години вся кров людини кілька разів проходить через часточкові капіляри печінки. Стінки капілярів утворені ендотеліальними клітинами, між ними є зірчасті клітини—ретикулоендотеліоцити, або клітини Купфера, вони й виконують фагоцитарну функцію.

Вважають, що вночі печінка синтезує глікоген, а вдень — жовч. За добу печінка виробляє 1000—1200 мл жовчі. Жовч надходить у дванадцятипалу кишку, де вона емульгує жири й тим самим полегшує роботу ліполітичних ферментів підшлункового соку, активізує ліпазу, а також стимулює всмоктування продуктів розщеплення жирів. У жовчі ферментів немає.

Печінка виконує бар’єрну функцію, знезаражуючи отруйні речовини, які з’являються в організмі в процесі обміну речовин. У печінці відкладається глікоген — тваринний крохмаль. Крім того, вона є своєрідним депо крові, в ній також руйнуються еритроцити й утворюються жовчні пігменти — білірубін і білівердин, а також жовчні кислоти: глікохолева й таурохолева.

Жовчний міхур (vesica fellea) має грушоподібну форму, розміщений у правій поздовжній борозні печінки — в ямці жовчного міхура печінки. Він має дно, тіло та шийку, яка переходить у міхурову протоку, що з’єднується з загальною жовчною протокою печінки. Місткість міхура 60 см³, довжина 8—12 см. Міхур служить тимчасовим резервуаром жовчі, яка надходить сюди в проміжках між травленням. У міхурі жовч загусає внаслідок усмоктування води його стінками.

Слизова оболонка міхура має сітку дрібних складок і вкрита одношаровим циліндричним епітелієм. Міхурова протока в ділянці шийки має спіральну заслінку. Рефлекторне скорочення м’язів міхура може прискорювати або сповільнювати проходження жовчі. Стінки міхура також мають м’язову оболонку, яка сприяє його скороченню та виштовхуванню жовчі.