Основи мікробіології, вірусології та імунології - 2001

Частина І. Загальна мікробіологія

УЧЕННЯ ПРО ІМУНІТЕТ. СПЕЦИФІЧНА ІМУНОПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ТА ІМУНОТЕРАПІЯ. АЛЕРГІЯ ТА АНАФІЛАКСІЯ

СПЕЦИФІЧНА ПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ТА ІМУНОТЕРАПІЯ

Імунізація — уведення препаратів для створення штучного імунітету.

Уперше науково обґрунтував імунопрофілактику А. Пастер. Його дослідження започаткували застосування профілактичних щеплень. Він розробив вакцини проти сказу, сибірки та курячої холери.

Створення штучного імунітету нині є основним напрямком боротьби з інфекційними хворобами.

З метою проведення імунізації застосовують вакцини, сироватки та імуноглобуліни.

Вакцини — це препарати для створення штучного активного імунітету. Вони містять антигени. Термін "вакцина" походить від назви препарату, що приготував Е. Дженнер з патологічного матеріалу людей, які заразилися коров'ячою віспою (від лат. vaccina — коров'яча).

Розрізняють такі види вакцин:

а) 1-го покоління: корпускулярні (живі й убиті);

б) 2-го покоління: хімічні та анатоксини;

в) 3-го покоління: штучні (синтетичні) та генно-інженерні.

Корпускулярні вакцини. Живі вакцини виготовляють із живих ослаблених (атенуйованих) мікроорганізмів. До них належать вакцини проти туберкульозу, сибірки, сказу, епідемічного паротиту, поліомієліту. Вони високоімуногенні, створюють тривалий імунітет (на відміну від убитих вакцин).

Убиті вакцини — культури мікроорганізмів, інактивовані дією високих температур або хімічних речовин (фенол, формалін, спирт, ацетон). Перевагами інактивованих вакцин є можливість використання кількох антигенів, стабільність, безпечність і швидкість виготовлення, але вони перевантажують імунну систему.

Мікробна клітина являє собою "мозаїку" антигенів, але не всі з них є імуногенами. "Непотрібні" антигени дають додаткове навантаження на імунну систему. Ідеально виготовляти вакцини, що складаються тільки з антигенів-імуногенів. З цим пов'язаний йошук методів виготовлення хімічних вакцин.

Хімічні (молекулярні) вакцини — це препарати, що складаються не з цільних клітин бактерій, а з найбільш імуногенних компонентів мікробної клітини.

Анатоксин виготовляють з екзотоксинів бактерій, знешкоджених формаліном і термічною обробкою (38—40 °С протягом 3—4 тиж). Широко застосовують дифтерійний, правцевий і стафілококовий анатоксини. Анатоксини сприяють виробленню антитоксинів в організмі людини, які нейтралізують екзотоксини, але не діють на збудник інфекції.

Хімічні вакцини й анатоксини низькомолекулярні, тому вони є слабкими антигенами і швидко виводяться з організму. Для підвищення імуногенних властивостей до них додають ад'юванти: гідроксид алюмінію, мінеральні олії, ЛПС грамнегативних мікроорганізмів, такі вакцини називають адсорбованими (адсорбована коклюшно-дифтерійно-правцева вакцина). Ад'юванти спричинюють запалення, що сприяє взаємодії антигенів з імунною системою.

Вакцини нового (3-го) покоління містять на своїх молекулах тільки специфічні антигенні детермінанти, тому не дають зайвого навантаження на імунну систему.

Штучні вакцини складаються з молекули-носія (синтетичного полімеру) і синтетичних імуногенних детермінантів однієї специфічності або різних.

Генно-інженерні вакцини виготовляють з непатогенних мікроорганізмів (дріжджі, кишкова паличка), у геном яких перенесено ген, що відповідає за утворення антигенів, котрі потім використовують для виготовлення вакцин. Так, для виготовлення вакцини проти вірусного гепапиту В використовують клітини дріжджів, у які внесено ген, що кодує синтез поверхневого антигену вірусу гепатиту В.

Касетні вакцини — це різновид генно-інженерних вакцин. На поверхні білкової молекули розміщують відповідні детермінанти генно-інженерним або хімічним методом.

Асоційовані вакцини готують з антигенів різних бактерій та анатоксинів. Асоційована коклюшно-дифтерійно-правцева вакцина (АКДП) містить інактивовані збудники коклюшу, а також дифтерійний і правцевий анатоксини.

Автовакцини — особливий вид вакцин. їх готують у бактеріологічних лабораторіях з мікробів, які були виділені у хворого. Використовують для лікування хронічних інфекцій у цього ж хворого. Автовакцини спричинюють загострення інфекційної хвороби, що стимулює захисні реакції організму. Це сприяє одужанню і полегшує діагностику (наприклад, при гонореї).

За кількістю антигенів розрізняють моновакцини (з одним антигеном), дивакцини (з двома антигенами) та полівакцини (з трьома антигенами і більше).

Методи введення вакцин. Вакцини вводять в організм нашкірно, підшкірно, внутрішньошкірно, внутрішньом'язово, усередину, інгаляційно, безголково. Вакцинацію проводять згідно з календарем профілактичних щеплень (планово) або за епідеміологічними показаннями. Вакцини вводять одно-, дво- чи триразово з інтервалом у 30—45 днів. Схеми введення розроблено для кожної вакцини. Повторну вакцинацію називають ревакцинацією. Вакцинацію проводять з урахуванням епідеміологічних показань та медичних протипоказань. Ефективність вакцинації залежить від природи та якості вакцини, правильності її зберігання, уведення, дозування, дотримання інтервалів між ін'єкціями, а також від стану здоров'я людей, яких вакцинують (повноцінне харчування, здоровий спосіб життя та ін.). Уведення вакцин може супроводжуватися побічними реакціями, а інколи й ускладненнями.

Розрізняють такі реакції на введення вакцини:

· загальні — підвищення температури тіла (до 39 °С), головний біль, слабість, апатія, відсутність апетиту та ін.). Ці реакції зникають через 2—3 дні;

· місцеві — гіперемія, набряк, інфільтрат, підвищення температури тіла. Ці реакції можуть виникнути через 1—2 дні після щеплення, а зникають вони через декілька днів або місяців. Місцева реакція після нашкірного введення вакцини свідчить про ефективність вакцинації.

Ускладнення можуть бути наслідком антигенного перевантаження (особливо в перші роки життя дитини), алергізації організму, розвитку автоімунних захворювань, нехтування протипоказаннями. Особливо небезпечні ускладнення виникають за наявності імунодефіцитного стану.

Вакцини виготовляють на спеціальних біофабриках, в інститутах вакцин і сироваток або в лабораторіях науково-дослідних інститутів. Готові препарати розливають в ампули або флакони. Вакцини випускають здебільшого в ліофілізованому стані (так вони довше зберігають свої імуногенні властивості).

Зберігають вакцини за температури +4 °С, їх не можна заморожувати.

Для лікування хронічних захворювань (гонореї, бруцельозу, дизентерії, стафілококової інфекції) можна використовувати вакцини в комплексі з антибіотиками та іншими лікарськими засобами.

Сироватки — це препарати для створення штучного пасивного імунітету. Вони містять готові антитіла.

За спрямованістю дії розрізняють антитоксичні (протидифтерійна, протиправцева, протиботулінічна, протизміїна, проти анаеробної інфекції) та антибактеріальні (проти сибірки, чуми та ін.) сироватки, а за походженням — гомологічні (готують із сироватки крові людей, які попередньо були імунізовані) та гетерологічні (їх готують із сироватки крові тварин, які були попередньо імунізовані).

Після закінчення імунізації людей або тварин визначають рівень антитіл у крові. Отриману сироватку консервують, контролюють її стерильність, активність та фізичні властивості. Дозу сироватки визначають у міжнародних одиницях (МО). Сироваткові препарати вводять внутрішньом'язово або внутрішньовенно. Для запобігання виникненню алергічних реакцій їх уводять за методом Безредки.

Методика введення. Внутрішньошкірно в згинальну поверхню передпліччя вводять 0,1 мл розведеної (1:100) сироватки. Якщо реакція негативна (набряк і гіперемія до 1 см), то через 20—30 хв підшкірно вводять 0,1 мл нерозведеної сироватки (контроль алергічного стану). У разі негативної реакції через 30—40 хв внутрішньовенно або внутрішньом'язово вводять всю дозу сироватки в присутності лікаря. Хворий повинен перебувати під його наглядом ще 2 год.

У разі позитивної реакції сироватку вводять під наркозом. Перед уведенням сироватку підігрівають за кімнатної температури.

Для профілактики та лікування інфекційних захворювань частіше використовують імуноглобуліни. їх виготовляють із сироватки людей або тварин шляхом виділення гамма-глобулінів. Ці препарати називаються гамма- або імуноглобулінами. Імуноглобуліни значно ефективніші за імунні сироватки, оскільки вони містять більше антитіл і дають менше ускладнень. Ефективність сироваток та імуноглобулінів залежить від термінів уведення (їх доцільно вводити якомога раніше в разі підозри на зараження або при зараженні), оскільки антитіла здатні нейтралізувати токсин чи збудник тільки до його адсорбції на чутливій клітині.

Гетерологічні імуноглобуліни вводять за методом Безредки. Після введення імуноглобуліну хворий повинен перебувати під наглядом лікаря не менше ніж 30 хв. Виділяють імуноглобуліни широкого спектра дії та специфічні, які застосовують для лікування чи профілактики одного захворювання (сказу, лептоспірозу, грипу тощо). Сироватки та імуноглобуліни зберігають за температури +4 °С.

До імунопрепаратів належать також альбумін і протеїн (використовують для лікування хворих із гнійними процесами), гістаглобулін, фібринолізин, амінокровін та ін.

Вакцини, сироватки та імуноглобуліни проходять державний контроль у лабораторії Київського науково-дослідного інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. А. В. Громашевського.

Імуномодулятори. Зростання прошарку населення з порушенням імунної реактивності призводить до зниження ефективності вакцинації. Крім того, вірусні інфекції слабо піддаються лікуванню хіміотерапевтичними препаратами. Тому виникла необхідність у створенні засобів, що стимулюють захисні сили організму. Ці препарати називаються імуномодуляторами. Природні імуномодулятори містять компоненти вірусів, бактерій, найпростіших. Деякі вакцини здатні давати імуномодуляційний і терапевтичний ефекти. Так, вакцина БЦЖ посилює ефект хіміопрепаратів при лікуванні лепри і деяких форм туберкульозу. Синтетичні імуномодулятори — це хімічні речовини, які діють не тільки як імуномодулятори, але й дають інший ефект, наприклад гіпотензивний (дибазол). До основних імуномодуляторів, які мають клінічне значення, відносять ізопринозин, Т-активін, тимозин і левамізол (коригують функцію або стимулюють Т-лімфоцити); мієлопептид, дибазол, пірогенал та інтерлейкін (стимулюють В-лімфоцити); інтерферони (дають понад 100 ефектів — антибактеріальний, антивірусний, протипухлинний та ін.).