ЗООЛОГІЯ БЕЗХРЕБЕТНИХ У ТРЬОХ КНИГАХ - КНИГА 1 - Г.Й. Щербак - 1995

ПІДЦАРСТВО БАГАТОКЛІТИННІ (METAZOA)

РОЗДІЛ ПЕРВИННІ БАГАТОКЛІТИННІ (PROMETAZOA)

ТИП ГУБКИ, АБО ПОРИФЕРИ (SPORGIA ABO PORIFERA)

КЛАС АРХЕОЦІАТИ (ARCHAEOCYATHA)

Це морські переважно вимерлі тварини, що відрізняються від справжніх губок монолітним скелетом і відсутністю спікул.

Тривалий час вчені вважали, що археоціати — самостійний тип, близький до сучасних губок. Нині знайдено багато видів сучасних губок, які, крім спікул, мають масивний вапняковий скелет або зовсім позбавлені спікул.

Тіло археоціат мало форму келиха, основу якого становив масивний вапняковий скелет (рис. 84). У дорослих особин цей скелет складався із зовнішньої стінки, пронизаної численними порами, і внутрішньої стінки. Простір між ними називався інтервелюмом. Всередині тіла містилася, як і у всіх губок, внутрішня атріальна, або парагастральна, порожнина. В інтервелюмі були розташовані горизонтальні скелетні перетинки — денця або дірчасті поздовжні пластинки — сети.

У інших груп археоціат міжстінковий простір був-вільний або заповнений системою неправильно розташованих, складно вигнутих, інколи розгалужених дірчастих перетинок — теній. Скелет деяких археоціат утворений вертикальними трубками — каліклами, або камерами.

За даними електронної мікроскопії, скелет археоціат складався з кристаликів вапна розміром 3—9 мкм, розташованих безладно.

М'які тканини в археоціат розміщувалися таким чином.

Зовні скелетний келих був укритий тонким шаром пінакодерми, внутрішня стінка, що обмежує парагастральну порожнину, також вкрита пінакодермою. Мезохіл залягав у інтервелюмі.

Археоціати мали переважно сиконоїдний або лейконоїдний тип будови, джгутикові камери містили привідний та вивідні канали; на вершині келиха знаходився оскулум.

До субстрату тварина прикріплювалася спеціальним скелетним утвором — каблучком приростання, що мав вигляд масивного вапнякового моноліту або складався з численних вапнякових трубочок.

Розміри скелетів викопних археоціат коливалися в межах від кількох міліметрів до 1,5 м у довжину та від 3— 4 мм до 70 см у діаметрі.

Рис. 84. Схема будови археоціат:

1 — атріальна порожнина; 2 — зовнішня стінка; 3 — каблучок приростання;

4 — внутрішня стінка; 5 —септа; 6 — камера; 7 — інтервелюм

Форма тіла археоціат була надзвичайно різноманітною — правильна та неправильна кубкоподібні, трубчаста, грибоподібна, дископодібна, куляста тощо. Доведено, що мінливість форми мала внутрішньовидовий характер, як і в сучасних губок, і залежала від швидкості течії, температури води тощо, що свідчить про 'Низький рівень їх організації.

У археоціат відома особлива форма брунькування. На поверхні кубка навколо оскулума утворювалися вирости — крібри, що мали вигляд округлих тілець із міцною карбонатною оболонкою та щілястими порами. Вони відривалися від материнського організму та, як вважають, розносилися течією, осідаючи потім на субстрат. Крім того, деяким археоціатам притаманний специфічний спосіб розмноження шляхом утворення поздовжніх перетинок, які поділяли стінки, та внутрішню порожнину з утворенням кількох нових особин. Таким способом, а також звичайним брунькуванням утворювалися колонії. Оскільки було знайдено особин різного віку, це допомогло відтворити послідовність формування структур скелета. Спочатку з'являлися зовнішня стінка та невеликий каблучок приростання. Згодом стінка стає пористою, утворюється внутрішня стінка, а потім-—система міжстінних перетинок.

Донедавна археоціати були відомі лише з нижньокембрійських відкладів. Нині вони знайдені також у пізньокембрійських породах Антарктиди.

Археоціати були поширені в морях нижнього кембрію; вони є керівними копалинами цього періоду.

Як і спікульні губки, археоціати — фільтратори. Реконструкція функціональної моделі тіла археоціат (форма келиха, діаметр пор і вивідних каналів тощо) свідчить, що їх келих був ідеально пристосований до пасивної фільтрації води. Вони мешкали на мілководді теплих морів, утворюючи (разом з вапняковими нитчастими водоростями) рифи значних розмірів. Імовірно, що ці утворення, подібно до сучасних коралових рифів, були основою багатих у. видовому відношенні специфічних екосистем. Це підтверджується знахідками в поселеннях археоціат залищків ракоподібних, трилобітів, брахіопод, молюсків, голкошкірих тощо. Причини швидкого розквіту та інтенсивного вимирання археоціат невідомі.

У 1977 р. французький дослідник Ж. Васле в екваторіальних рифах Індо-ихоокеанського басейну знайшов невелику (кілька сантиметрів завдовжки) тварину, яку спочатку віднесли до класу вапнякових губок (Calcispon- gfa). Цей організм (Vaceletia crypta) має такий самий клітинний склад, як і губки, зокрема містить археоцити та хоаноцити, характеризується лейконоїдним типом іригаційної системи. Його личинка — паренхімула; в онтогенезі є риси, притаманні звичайним і вапняковим губкам.

Але наявність суцільного вапнякового скелета з двох стінок і горизонтальних дінець між ними свідчить про те, що V.crypta не належить до вапнякових губок. Крім того, з карбону до крейди відома викопна група сфінктозоїв (Sphinctozoa) з подібним скелетом. Отже, цих тварин, зокрема й вацелетію, слід вважати справжніми археоціатами. У палеозойську еру існувала ще одна група організмів, близьких до типових археоціат і до сфінктозоїв — строматопорати. Таким чином, геологічна історія археоціат не закінчена — їх нащадки живуть і досі, хоча розквіт цієї групи давно минув.

Археоціати — це справжні губки, скелет яких складається не з окремих спікул, а є монолітним. Усі інші риси їх організації — загальний план будови тіла, клітинний склад, а також онтогенез — такі ж, як і у всіх інших губок.