Біогеографія - Регіональний аспект - Марисова І.В. - 2005
Глава 2. Характеристика основних кліматично обумовлених груп наземних екосистем та їх біоценозів (біомів)
Висновки
Отже, розміщення рослин і тварин на земній кулі підпорядковане певним закономірностям.
1. У подібних кліматичних (гігротермічних)умовах спостерігається конвергентна схожість багатьох параметрів природних біоценотичних угруповань (продуктивність і запаси біомаси, домінуючі життєві форми, співвідношення екологічних груп, сезонна ритміка тощо). В усіх біомах панує принцип схожості за аналогією - звичайно за еколого-морфологічними особливостями едифікаторни хвидів рослин. Незважаючи на те що біоценози в різних, часом дуже віддалених один від одного регіонах складені різними флорами і фаунами, вони мають безліч спільних рис.
2. Серед кліматичних показників найбільш важливі для життя рослин як основних компонентів біогеоценозів кількість тепла і вологи.
а) в екваторіально-тропічному поясі на фоні загального достатку тепла найбільш важливим фактором виявляється вологість.
При великій кількості вологи розвиваються вічнозелені густі ліси з дуже високих дерев. При зростанні сухості висота дерев поступово зменшується, вічнозелені ліси замінюються листопадними. При подальшому підвищенні сухості клімату ліс зовсім зникає, залишаються лише окремі низькорослі дерева серед трав'янистого покриву - утворюються савани. При крайній сухості розвиваються напівпустелі та пустелі.
Таким чином, чим менше вологи, тим більш низьким і розрідженим стає рослинний покрив;
б) у субтропічному поясі, де тепла дещо менше, ніж в екваторіально-тропічному, провідне значення фактора вологості зберігається. Але на зміни вологості рослини реагують інакше.
При великій кількості вологи розвиваються вічнозелені лаврові ліси. При зростанні сухості клімату ці ліси замінюються вічнозеленими твердолистими. Отже, відмінність від тропіків полягає саме в тому, що при збільшенні сухості ліс все ж таки залишається вічнозеленим; дерева не скидають листя. Адаптації до посухи тут інші: ліси поступово замінюються чагарниками, які стають все нижчими і рідкішими. В умовах найсильнішої посухи дерева і чагарники майже повністю зникають, поступаючись місцем у фітоценозах трав'янистим рослинам (злакам), у субтропічних пустелях рослинність найбільш низькоросла і рідкостійна.
Отже, у субтропічному поясі хоча і є специфіка в адаптаціях до змін вологості, але зберігається загальна тенденція в зміні висоти і щільності рослинного покриву;
в) у помірному поясі вологість також має велике значення. Але важливим є й тепловий фактор.
При достатньому забезпеченні теплом і вологою розвиваються листопадні літньо зелені листяні ліси. У міру зростання сухості клімату вони поступаються місцем степам, а потім і пустелям. Таким чином, загальна тенденція — зміна висоти і щільності рослинного покриву в напрямку зменшення - залишається і в помірному поясі. Але, крім того, зміни фітоценозів обумовлені й певним термічним режимом. При загальній достатній вологості в районах із більш теплим кліматом розвиваються листяні ліси, з більш холодним — хвойні.
Отже, у помірному кліматі тепловий фактор іноді має вирішальне значення, стає визначальним;
г) ще більше значення має тепловий фактор у холодному поясі, де вологи в цілому достатньо, проте спостерігається дефіцит тепла. Тут зменшення кількості тепла відбивається на рослинності майже так само, як зменшення вологості в більш теплих кліматичних поясах.
Таким чином, у тропіках і субтропіках найбільш важливим фактором є вологість клімату, у помірному поясі - вологість і частково тепло, у холодному поясі — майже виключно тепловий фактор.
3. На рослинний покрив суттєвий вплив має не тільки загальна вологість, тобто сумарна кількість опадів, але й періодичність їх випадання.
4. Крім клімату, на рослинний покрив повсюди суттєвий вплив чинять також орографічні (рельєф) та едафічні (ґрунти) фактори, часом - пожежі.
Такими є найбільш важливі природні фактори, які визначають характер зональної рослинності, її особливості в різних регіонах земної кулі. А непрямо вони позначаються і на тваринному населенні, яке має тісні взаємні зв'язки з рослинністю. Таким чином, зазначені фактори обумовлюють структурно-функціональні особливості біогеоценозів у цілому.
Але, крім типових зональних угруповань (біомів), в різних кліматичних поясах зустрічаються своєрідні інтразональні угруповання, які ніде не утворюють самостійної зони, а включаються всередину однієї з основних зон. Прикладом таких інтразональних угруповань можуть бути болота і луки в тундровій і лісовій зонах. Найбільш своєрідним інтразональним угрупованням є мангри, які властиві переважно екваторіальному і тропічному поясам.
Межа мангрових заростей у Північній півкулі знаходиться приблизно на 32° пн. ш. (Південна Каліфорнія, Флорида, Бермудські острови), а в Південній півкулі доходить до 44° пд. ш. (о. Чатам на схід від Нової Зеландії).
Виділяють дві основні області поширення мангрів:
1) західну (західне узбережжя Південної Америки і Західної Африки);
2) східну (східне узбережжя Південної Америки і східні береги Африки, а також Південна і Південно-Східна Азія).
Західна область мангрових заростей флористично бідна. Тут нараховують всього 12 видів дерев і кущів. Основними з них є ризофора мангле, авіценія блискуча, малункулярія китицеподібна.
Східна область мангрової рослинності більш багата. До її складу входить не менше 50 видів. Це ризофора гострокінцева, авіценія лікарська, бругієра, соннерація кисла та ін.
Найбільшого розвитку мангрові зарості досягають у районах, розміщених поблизу екватора (Індонезія, Нова Гвінея, Філіппіни, острови Океанії тощо).
Звичайно мангрова рослинність являє собою одноярусні угруповання з вічнозелених невисоких дерев і чагарників, пристосованих до існування в умовах щоденного періодичного затоплювання морською водою в припливно-відпливних смугах на низьких мулистих морських узбережжях.
Характерною рисою мангрових рослин є наявність особливих ходульних і дихальних коренів. Ходульні корені забезпечують рослинам утримання в напіврідкому мулі, а дихальні корені (інакше — пневматофори) забезпечують рослин киснем, якого немає або занадто мало в прибережному мулистому ґрунті, заселеному
мангровими угрупованнями. Цікавим пристосуванням рослин до своєрідних умов життя є живородіння, тобто проростання насіння ще в плодах на материнській рослині. Проросток відривається від рослини, падає у воду і досить швидко закріплюється в ґрунті системою спеціальних якірних коренів.
Тваринне населення мангрових угруповань нечисленне, але також своєрідне. Раки-самітники, краби, риби - мулисті стрибуни та ін. пристосувались до життя удвох середовищах. Розмножуючись у воді, вони використовують поверхню ґрунту і ходульні корені та гілки мангрових дерев для живлення (бабками, комарами та іншими повітряними мешканцями). А крони мангрових рослин нерідко заселяються і типово наземними мешканцями - папугами, мавпами тощо.
Закінчуючи опис основних груп наземних екосистем та їх біоценозів, зауважимо, що в сучасну епоху біоценози планети зазнають значного впливу антропічного фактора, який проявляється в різних формах і призводить до різних наслідків, у тому числі й негативних.
А що буде в майбутньому? Які тенденції змін біоценозів у наступні століття?
Напевно, площі природних угруповань будуть дедалі скорочуватись, а частка культурних, урбанізованих ландшафтів зростатиме. Проте природні угруповання не зникнуть назавжди. Вони будуть збережені в заповідниках та інших природоохоронних територіях (заказники, національні парки тощо). Тільки важливо, щоб ці природоохоронні ділянки не були дуже малими. Інакше вони будуть нежиттєздатними. Площі природоохоронних територій мають визначатися на науковій основі, з урахуванням тих закономірностей функціонування екосистем, які були відзначені при описі біомів.
Характеристика біофілотичних царств суші
П.П. Второв і М.М. Дроздов (2001) налічують дев'ять біофілотичних царств, зокрема виділяючи території Північної Америки, з одного боку, і Європи та Північної Азії, з другого, в самостійні царства. Однак нам здається більш правомірним вважати ці частини суші лише підцарствами єдиного Г оларктичного царства, як це досить обґрунтовано стверджує А. Г. Воронов (1987).
Отже, ми виділяємо вісім біофілотичних царств (рис. 3):
1) Орієнтальне;
2) Ефіопське;
3) Неотропічне;
4) Капське;
5) Мадагаскарське;
6) Австралійське;
7) Антарктичне;
8) Голарктичне (з двома підцарствами — Неарктичним і Палеарктичним).