Анатомія людини Частина 1 - К. А. Дюбенко А. К. Коломійцев Ю. Б. Чайковський 2002

Загальна частина
Історичний нарис
Розвиток анатомічної науки в Україні (від Київської Русі до сьогодення)

Медицина Київської Русі сягає глибокої давнини, про що засвідчують санскритські знахідки. Першими лікарями в Україні були: Aracтій (VI ст. до н. е.), який написав поему «Рікта-Веді» («Мудрість нащадкам"), та Царака (кінець V ст. до н. е.) - автор трактату з медицини під назвою «Яюр-Веді" («Наука відродження»), де вперше написано про пологи. Вони лікували хворих, мали учнів і створили власні школи.

Медицина Київської Русі у X—XIII ст. являла собою цілісну систему, яка включала елементи морфології, діагностику, хірургію, терапію та гігієну. Основні теоретичні положення були запозичені з візантійських джерел і відповідали анатомо-фізіологічним концепціям Галена.

У Києві та інших містах з великою пошаною ставилися до іноземних лікарів, які, головним чином, лікували князів. Так, сирійський лікар Петро був придворним медиком чернігівського князя Святоші. У повазі була хірургія. «Рєзанія» відбувалися вдома, в лазнях та лікарнях. Хірурги виконували й складні операції (ампутацію кінцівок, трепанацію черепа, лапаратомію). У літописах збереглися дати деяких операцій. У 1076 р. «рєзаніє» було зроблено великому князю Святославу Ярославичу, в якого було «желве на шеє». При монастирях функціонували лікарні (XI ст.). Одну з перших лікарень у м. Києві (Києво-Печерський монастир) відкрив преподобний Агапіт (1070). Його учні Даміан, Алімпій та Григорій поховані у ближніх печерах. У літописах згадуються лікарні у Переяславі, Вишгороді, Чернігові, Смоленську, Новгороді, Пскові, на Волині та у Галицькій Русі. До лікарської справи законодавчо допускалися жінки, що відображено у «Правді Ярославичів». Ще в середині IX ст. княгиня Ольга відкрила лікарню, де догляд за хворими здійснювався жінками.

Онука князя Володимира Мономаха Євпраксія Зоя Мстиславівна (1108— 1172) написала медичний трактат, у якому підсумовувала відомості з тогочасної медицини. Рукопис цього трактату знайшов наприкінці XIX ст. відомий російський вчений X. Лапаров у флорентійській бібліотеці (Італія).

Особливе місце посідає «Ізборник Святослава» (383 статті), який був перекладений у 1073 р. з грецької мови на старослов’янську, а також компілятивний трактат «Фізіолог» та «Шестоднів» Іоанна екзарха болгарського (1263).

Розквіт давньоруської держави тривав недовго, бо з 1237 до 1343 р. всі землі Русі опинилися під монголо-татарським ігом. Відомості про цей період історії знаходимо в літописній збірці - Густинському літописі.

У XIV ст. з’являються переклади творів Гіппократа, Арістотеля, Галена, зокрема коментарі до праці Гіппократа «Про природу людини» та твір практичного змісту «Тайная тайних, або Арістотелеві врата», в якому давались вказівки лікареві, як обстежувати хворого, описувалися деякі захворювання. Багато медичних відомостей знаходимо у «Проблематах*’, де йшлося про будову та функції людського організму.

У XIV ст. представники України¹ навчалися в Краківському, Паризькому та інших університетах. У списках студентів цих університетів є українці, яких тоді називали ruthenus, roxolanus, nissius (у Західній Європі Україну в ті часи називали Рутенія і Роксоланія). В XV-XVI ст. у Краківському університеті здобули освіту 800 українців. З XIV ст. там були спеціальні гуртожитки для українських та білоруських студентів. Вихідці з України навчалися й в інших університетах, про що свідчать документи Сорбонського університету: «Магістр Петро Кордован і його товариші з Рутенії» (1353), «Іван з Рутенії» (1369), «Герман Вилевич, рутенської нації з Києва» (1397). У списках Падуанського університету знаходимо прізвища 2000 студентів-українців.

У середині XVI ст. важливим осередком науки, освіти і культури на Волині була Острозька академія (греко-слов’яно-латинська колегія - перший навчальний заклад вищого ступеня на території України), заснована у 1578 р. Її першим ректором був Герасим Смотрицький. Острозька школа проіснувала недовго, але за короткий термін своєї діяльності вона зробила чималий внесок у розвиток вітчизняної науки, культури й освіти. У 1578 р. засновано шпиталь при Острозькій академії з медичним класом (факультетом).

Першим потужним вищим медичним навчальним закладом на українських землях, які в той час входили до складу Польської держави, поблизу м. Львова, була Замойська академія (м. Замостя), заснована у 1593 р., де почали готувати лікарів для України. До навчання в академії допускались юнаки після закінчення братських шкіл. Замойську академію на Галичині вважали університетом для всієї Європи. Через рік вона здобула статус Університету з правом надавати ступінь докторів філософії, права та медицини, про що свідчить грамота римського папи Климента VIII (1594 р.). Першими організаторами і викладачами медичного факультету були доктора медицини львів’яни Ян Урсин (Урсин-Недзвецький (?—1613) та Симон Бірковський (?—1626). Замойська академія була тісно пов’язана з Падуанським університетом. В ній одночасно навчалося 45 студентів-медиків, а також функціонував шпиталь на 40 ліжок.

Випускники академії, здобувши звання ліцентіантів медицини, продовжували навчання в Італії (в Болонському та Падуанському університетах). Там здобули ступінь доктора медицини Ю. Дрогобич (Котермак), Георгій-Франциск Скорина, Пилип-Феодосій Ляшковський, Сильвестр Косов, Ісая Козловський та ін. Ю. Дрогобич був доктором філософії і медицини у Болонському університеті, він читав лекції з медицини і астрономії та обіймав посаду ректора факультету медицини (1481-1482).

Замойська академія проіснувала 190 років і була закрита австрійським урядом 1784 р. після першого поділу Польщі.

Розвитку медичної освіти в Україні сприяло створення в 1615 р. Київської братської школи, яка в 1632 р. об’єдналася з Лаврською школою, заснованою в 1631 р. В результаті злиття цих шкіл був заснований в Україні перший вищий навчальний заклад - Києво-Могилянський колегіум, який декілька разів змінював свою назву. З 1633 до 1701 р. він став називатися Києво-Могиянською колегією на честь свого протектора митрополита Петра Меняли. З 1701 р. за указом Петра І цей навчальний заклад набув статусу Академії і за традицією називався Київською академією (Києво-Могилянською академією). Київська академія була не тільки вищим навчальним закладом, а й визначним освітнім та культурним центром в Україні. В ній навчалося від 500 до 2000 студентів. 3 1802 р. було запроваджено курс медичних наук, який щороку вивчали від 157 до 168 студентів. Викладачем був доктор медицини Опанас Масловський. У другій половині XVIII ст. бібліотека академії налічувала 12 тис. томів книжок.

Вихованці Києво-Могилянської академії несли знання не тільки по всій Україні, а й за її межами. Вони заснували сотні шкіл та колегіумів в українських містах: Кремінці, Гощі, Вінниці, Переяславі, Чернігові, Харкові, а також у Росії. Києво-Могилянська академія відіграла велику роль у підготовці кадрів для медичних госпітальних шкіл.

Київські вчені працювали у Слов’яно-греко-латинській академії, яку було відкрито у 1685 р. і реорганізовано в 1701 р. за наказом царя Петра І на взірець Києво-Могилянської академії. Реорганізацію Московської академії здійснював вихованець і професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, який був першим її протектором.

З 1701 р. до Московської академії було переведено 95 викладачів з Києво-Могилянської академії. За період з 1701 до 1763 р. посаду ректора Московської академії обіймала 21 особа, (18 з них були києво-могилянцями), посаду префекта - 25 осіб (23 з них - вихованці Києво-Могилянської академії).

Києво-Могилянська академія проіснувала близько 200 років. Прогресивні вчені України зверталися до царського уряду з проханням дати дозвіл на перетворення Київської академії в університет та виділити на це необхідні кошти. Але ці клопотання не мали успіху. У 1817 р. царський уряд закрив академію.

Із стін Києво-Могилянської академії вийшли видатні вчені.

Епіфаній Славинецький (1609-1675) - відомий вчений-просвітитель, народився в Україні, здобув освіту у Києво-братській колегії, навчався за кордоном у Краківському університеті (1632-1642). Після повернення з-за кордону викладав у Києво-братській колегії. Він переклав старослов’янською мовою (1658) підручник анатомії А. Везалія «Epitome» під назвою «Врачевская анатомія» для медичної школи, яку було відкрито в Москві (1653), написав «Трактат про милосердя», заснував Греко-латинську школу в Москві і став її ректором, він є автором близько 150 оригінальних праць освітницького спрямування.

Данило Самійлович Самойлович (Сущинський) (1744-1805) - син священика з с. Янівка, що на Чернігівщині, лікар-акушер, основоположник епідеміології в Україні і Росії. Після закінчення Києво-Могилянської академії та медичної школи при Перербурзькому шпиталі навчався в Страсбурзькому і Лейденському університетах. У 1780 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Про порівняння операції розтину лобкового сполучення та кесарева розтину». Наукова і практична діяльність була пов’язана переважно з боротьбою проти

епідемії чуми. Він досліджував патологічну анатомію чуми та умови її поширення. Д. С. Самойловича було обрано почесним членом 12 зарубіжних академій.

Костянтин Іванович Щепій (Щепінський) (1728-1770) - син пономаря з В’ятської губернії с. Котельниче, вихованець Києво-Могилянської академії (1742), професор анатомії та фізіології хірургічної школи в Москві. Медицину вивчав у Болонському університеті. Він перший почав викладати анатомію російською мовою (1764) замість латинської і грецької. Помер у Києві під час боротьби з чумою.

Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744-1812) - син священика з с. Веприки Гадяцького полку. По закінченні Київської академії та Госпітальної школи у Петербурзі здобув ступінь доктора медицини у Страсбурзькому університеті, де захистив докторську дисертацію «Про печінку людини» (1775). Він 24 роки викладав акушерство в школах Петербурга, написав перший підручник з акушерства і педіатрії «Мистецтво сповивання, або Наука про баб’яче діло» (1784-1786), «Анатоміко-фізіологічний словник» (1878) російською, латинською та французькою мовами, що стало поштовхом до створення вітчизняної анатомічної термінології. Н. М. Максимовича (Амбодика) справедливо називають «батьком російського акушерства». В 1781 р. він очолив Петербурзьку акушерську школу і першим у Росії здобув звання професора акушерства (1782).

Никон Карпович Карпінський (1745-1810) - син козака із с. Денисівки Лубенського полку. Після закінчення Харківського колегіуму в 1773 р. вступив до Санкт-Петербурзької медичної школи. Ступінь доктора медицини здобув у Страсбурзькому університеті в 1781 р. З 1784 до 1799 р. викладав у медико-хірургічному училищі анатомію, фізіологію та хірургію. Н. К. Карпінський - один з найвидатніших анатомів XVIII ст., який вдосконалив методику викладання анатомії. Він є автором одного з перших у Росії оригінальних підручників з анатомії «Анатомія, або трупорозтин». Працював у Петербурзькому сухопутному шпиталі та Академії мистецтв. Н. К. Карпінський створив анатомічну школу, з якої вийшли відомі анатоми та хірурги: П. А. Загорський, А. І. Федоровський та Я. Й. Саполович.

Хома Іванович Борсук-Мойсєєв (1768-1811) - вихованець Києво-Могилянської академії, перший доктор медицини (1794) Московського університету, викладав фізіологію, патологію і терапію.

Олександр Михайлович Шумлянський (1748-1796) - син значкового товариша з м. Будищі, що на Полтавщині. Після закінчення Київської академії у 1773 р. вступив до Санкт-Петербурзької медичної школи. У 1777 р. відбув у відрядження за кордон спеціально для вивчення акушерства. Ступінь доктора медицини здобув у 1783 р. Викладав акушерство у Санкт-Петербурзьких та Московських школах. Його дисертація «De structura renum» («Про структуру нирок», 1782 р.) зробила його відомим у Європі. Він перший довів наявність прямого зв’язку між артеріальними і венозними капілярами в нирках. Таким чином, О. М. Шумлянський показав, що кровоносна система замкнена. Він започаткував напрямок мікроскопічної анатомії і раніше за англійського анатома Боумена описав «мембрану», яка називалася «боуменова капсула». Тепер у світовій літературі вона називається «капсулою Шумляисмого-Боумена». Він ввів термін судинний клубочок, glomerulus.

У стінах Чернігівського колегіуму, а з 1785 р. Петербурзького медико-хірургічного училища здобув освіту Петро Авдійович Загорський (1764-1846), професор анатомії, академік Медико-хірургічної академії, родом із с. Понорниці, що на Чернігівщині. П. А. Загорський - засновник першої російської анатомічної школи та Великого анатомічного музею, який було відкрито 1789 р. у Петербурзькій медико-хірургічній академії. Його праці присвячені питанням анатомічної термінології, порівняльної анатомії та тератології. Він написав перший російський підручник з анатомії «Скорочена анатомія, або керівництво до пізнання будови тіла людини» (1802), за яким навчались протягом кількох десятиріч. Одночасно П. А. Загорський очолював кафедру фізіології та зоології. Російська Академія наук замовила і виготовила на його честь золоту медаль, на якій вибито напис: «Vitе arti medicae consecratac sacra senisecularia» («Пожертвування на вшанування піввікового життя, присвяченого медичному мистецтву»).

Наступником П. А. Загорського на кафедрі анатомії Імператорської Медико-хірургічної академії став його учень І. В. Буяльський, який очолював кафедру з 1833 до 1844 року.

Ілля Васильович Буяльський (1789-1866) народився у с. Воробівка Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії в сім’ї священика, де був 17 дитиною. Після закінчення Чернігівської духовної семінарії (1809) вступив до Московського відділення Медико-хірургічної академії, а через рік перевівся до Санкт-Петербурзької Імператорської Медико-хірургічної академії. В 1814 р. після закінчення академії був призначений прозектором, а в 1817 р. - ад’юнкт-професором кафедри анатомії, в 1840 р. здобув звання академіка. Він написав керівництво з анатомії «Коротка загальна анатомія людини», опублікував «Анатомо-хірургічні таблиці», використав корозійний метод, виготовив 100 музейних анатомічних препаратів. Водночас І. В. Буяльський був академіком Академії мистецтв, де читав лекції і вів заняття. У 1860 р. вийшла праця «Анатомічні записки для тих, хто навчається живопису та скульптурі в Імператорській Академії Мистецтв».

У 1788 р. у м. Єлизаветграді (нині Кіровоград) було відкрито Госпітальну школу при військовому шпиталі, де готували лікарів для війська. Школа проіснувала до 1798 р. За цей проміжок часу в її стінах підготовлено 153 лікарі. Серед них був і видатний учений Єфрем Йосипович Мухін (1766-1850). Він народився на Слобожанщині в м. Чугуєві, навчався у Харківському колегіумі, звідки був направлений до Єлизаветградської медико-хирургічної школи, в якій пройшов шлях від учня до викладача. У 1795 р. Є. Й. Мухін переїхав до Москви, а у 1804 р. захистив дисертацію у Гетінгенському університеті, за що здобув ступінь доктора медицини і хірургії. Протягом багатьох років він викладав анатомію у Московській медико-хірургічній академії та університеті. Є. Й. Мухін написав підручник «Курс анатомії для вихованців, які вивчають 20 медико-хірургічну науку»(1813-1815). Він зробив великий внесок у розробку анатомічної термінології. Його учнями були М. І. Пирогов та І. Є. Дядьковський.

Неоціненний внесок у розвиток анатомії зробив академік Микола Іванович Пирогов (1810-1881). Він зробив спеціальний метод дослідження — послідовні зрізи на заморожених трупах для вивчення топографії органів. Це стало передумовою для виділення нової дисципліни — топографічної анатомії. Праці М. І. Пирогова «Топографічна анатомія по розпилах через заморожені трупи", «Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій"(1838) та «Повний курс прикладної анатомії людського тіла» принесли йому світову славу. М. І. Пирогов, будучи тимчасовим членом медичного комітету при міністерстві освіти, брав беспосередню участь в організації медичного факультету Київського університету святого Володимира.

Визначні вчені-анатоми VIII - першої половини XIX ст.