Основи мікробіології, вірусології та імунології - 2001

Частина IІ. Спеціальна мікробіологія

ЗБУДНИКИ ЗООНОЗНИХ ІНФЕКЦІЙ. ПАТОГЕННІ КЛОСТРИДІЇ. ПАТОГЕННІ СПІРОХЕТИ. РИКЕТСІЇ

ЗБУДНИКИ ЗООНОЗНИХ ІНФЕКЦІЙ

ЗБУДНИК ТУЛЯРЕМІЇ (FRANCISELLA TULARENSIS)

Туляремія — облігатна зоонозна інфекція, яка характеризується різноманітною клінічною картиною (ураженням шкіри, слизових оболонок, лімфатичних вузлів, легень, органів черевної порожнини) і повільним одужанням. В Україні останніми роками зареєстровано випадки групових захворювань на туляремію в деяких областях: Одеській, Миколаївській та ін. Існує багато природних осередків туляремії.

За перебігом туляремія нагадує чуму, тому спалахи епідемії в XIX ст. помилково діагностували як "доброякісну чуму", "малу чуму". Збудник відкрили у 1912 р. Г. Мак-Кой і Ш. Чепін (США, штат Каліфорнія, біля озера Туляре). Захворювання в людини описані Е. Френсисом (на його честь і названо рід).

Морфологія. Francisella tularensis — це дуже дрібні (0,2 мкм 0,7 мкм), поліморфні грамнегативні, кокоподібні палички, що не утворюють спор (мал. 24). Вірулентні штами мають капсулу і два антигени — О та Vi (капсульний антиген). О-антиген спільний із бруцелами.

Культивування. На звичайних середовищах не росте. Культивують на зсілому жовтковому середовищі (середовище Мак-Коя). Утворює ніжні колонії, які нагадують крапельки роси. Росте на середовищі, що містить цистин, глюкозу та кров (молочні колонії з характерним зеленим ореолом). Росте впродовж 3—5 днів. Добре розмножується в жовтковому мішку курячого ембріона, який гине на 3—4-й день.

Мал. 24. Збудник туляремії

Класифікація. Виділяють три географічні підвиди: 1) голарктичний (зустрічається в північній півкулі); 2) середньоазійський; 3) американський.

Резистентність. Збудник стійкий у навколишньому середовищі, особливо до низьких температур. Виживає до 3—4 міс у воді, зерні та фуражі, забруднених виділеннями гризунів. Під час кип'ятіння гине миттєво, під дією дезінфекційних розчинів — через 10—15 хв.

Фактори вірулентності:

1. Фактори інвазії (нейрамінідаза).

2. Капсула і ферменти, що пригнічують фагоцитоз.

3. Ендотоксин.

Джерело інфекції — гризуни. Найчастіше — водяні криси, ондатри, миші-полівки, домові миші. Випадки зараження людини від людини невідомі.

Шляхи передачі інфекції: аліментарний, водний, повітряно-пиловий та ін.

Патогенез. Вхідні ворота — ушкоджена і неушкоджена шкіра, слизові оболонки. Інкубаційний період триває від 2 до 8 днів. На місці проникнення мікроорганізмів утворюються виразки. Потрапивши в лімфатичний вузол, розмножуються в ньому. Утворюється бубон. Проникає в кров, бактеріемія зумовлює генералізацію процесу, унаслідок чого розвивається алергізація організму. Клінічні форми, як і при чумі, залежать від вхідних воріт. Клінічна картина може нагадувати чуму, але прогноз хвороби сприятливий.

Імунітет стійкий, зберігається впродовж усього життя.

Методи лабораторної діагностики. У перші дні захворювання проводять алергічні проби з тулярином. Внутрішньошкірні проби позитивні з 3—5-го дня захворювання, нашкірні — з 6—8-го дня. Починаючи з 2-го тижня, ставлять серологічні реакції: розгорнуту РА в пробірках, РИГА, ІФА. Оскільки виділити чисту культуру збудника дуже важко, патологічний матеріал (пунктат бубону, гній із кон'юнктиви, плівки із зіва, мокротиння, випорожнення, секційний матеріал, кров) уводять підшкірно білим мишам або морським свинкам. Потім роблять посів крові або матеріалу з органів для отримання чистої культури, яку ідентифікують за морфологічними та культуральними властивостями, антигенною структурою.

Специфічна профілактика. Застосовують ослаблену вакцину Гайського. Вакцинують людей, які живуть або працюють у природних осередках. Вакцину вводять нашкірно, одноразово. Імунітет зберігається впродовж 5—6 років.